В гурті поліцаїв почулись схвальні вигуки. Поспльовувавши з губів недопалки самокруток, вони чередою посунули до хати «замочити» вдало розіграну мізансцену.
З дворів садиб, мазурівчани добре бачили те видовище. Вони впізнали, хто то йшов з лісу через широкий луг: їхній сусіда і родич Кирило Іващук зі своїм старшим сином Романом.
На другий день стало відомо й тим, кому не довелось бачити «виставу», що Кирила поранили тяжко в ногу біля самого паху, а Романа минуло і він до самої темноти пролежав на батькові, щоб бува дурна куля не влучила того ще раз. Поночі втягнув батька до своєї хати (стояла поруч за чотири двори від тієї, звідки стріляли поліцаї), розказав скаліченій поліомієлітом мамі, що сталося; нагрів води і якось помив батька, присипав сухим зіллям рану, зав`язав хусткою.
Старого Кирила я бачив голоднючої і холоднючої зими 47‑го року. До цього я не раз бував у хаті мого однокласника Колі Іващука, проте дядька Кирила жодного разу не приходилось бачити. Він все десь «промишляв» на юшку та окраєць. Цього разу він увійшов в хату дуже кульгаючи (рана чомусь не загоювалась), поникав з кутка в куток, щось сказав лежачій у ліжку жінці і, мовчки, не роздягаючись, влігся на печі. Весною помер. Мало згадую й Романа, за винятком того, що носив він окуляри. Пам`ятаються і кілька повоєнних літ, коли йому вдалося закінчити якісь курси і працювати інспектором райфо. Заходив він і до нас, щоб скласти якийсь патент чи акт про одноосібницьку діяльність моєї мами, яка все продовжувала збагачуватись завдяки нещадній експлуатації безутомної швейної машини «Каjzer». Не раз мама казала мені, що Роман Іващук «людяний», та все ж, беручись за пошиття чиєїсь кофти, спідниці — посилала мене на двір стежити, чи не йде до нас фінінспектор.
Як розуміти таке поняття, як «війна». Зі шкільних років нам прищеплено, що війни бувають справедливі і несправедливі, визвольні і загарбницькі, континентальні і колоніальні, феодальні та імперіалістичні, оголошені і неоголошені, локальні і світові, вітчизняні і найбільш братовбивчі — громадянські. Тепер дозволимо собі перейти, так би мовити, від загального до конкретного, від великого до малого. Допустимо, що поняття «визвольна війна» і «загарбницька війна» зрозумілі всім, всьому народу. Цікаво, а як розуміє це конкретна особа: мати своїх дітей, яких розірвало на шмаття снарядом, що прилетів з тієї «визвольної» сторони? Або як розуміють це діти, батьків яких розстріляли, посадили у тюрму, концентраційний табір, вислали за межі своєї рідної землі за першим заходом «сині», за другим — «зелені»?
В цьому ряду порівнянь своє місце (для прикладу) займають стосунки польсько–російські, польсько–українські. Скільки невідомо для чого пролитої крові поділило ці два слов`янські народи, розселені в безпосередньому сусідстві і, вважалось би, назавжди приречені на можливу якнайтіснішу співпрацю і співжиття. Чи то якийсь фатум затяжів над ними? Людство, взяте в цілому — божественне, а — взяте в окремих його частинах є породженням пекла.
Не знаю як де, а на нашому Поділлі найбільш суттєву ознаку приходу весни приносить вітер. Найчастіше в кінці березня південно-західний вітер за якихось дві–три доби «з`їдає» на полях товсту ковдру вже не білого, а сірого снігу, висушує незчисленні калюжі, рівчаки та борозни, видуває вологу із стріхи на хатах та клунях.
З-за такого вітру обламується сухе гілля в лісах, гаях і дібровах, даючи місце для розвою молодих пагінців.
Саме після такого вітру надумала моя бабуся Агнешка назбирати хмизу на Старокостянтинівському шляху, обсадженого ще в катериненські часи подвійними рядами крислатих лип.
Взяла в руки мотузку, вийшла з двору, а далі, зійшовши з пагорбка, попрямувала до невеликого мосту, перекинутого через річечку, що розрізала дорогу впоперек. Місток, попід який неквапно пробиралась вже дещо лінива на ту пору річка, охоронявся поліцаями. У пішого чи кінного мав перевірятись «ausweys» на право переміщення по мосту. А оскільки таких подорожників не було днями, а то і тижнями, то місток охоронявся вартою, яка зовсім не виходила з хати, що стояла за сотню–півтори кроків від «переправи».
Бабуся моя добре знала тих охоронців, як і ті її знали, бо не раз випрошували у неї чогось «загризти».