Не встигла старенька, озброєна жмутком мотузки, ступити кілька кроків містком, як із поліцейської садиби вискочило дві здоровенні собаки. Собаки, навчені «псами», не гавкали, а мовчки вчепились іклами в литки та стегна «порушниці». Тільки глухе гарчання чулось з-поміж зойків «диверсантки». Намагання якось відмахнутись були марними. Збивши запал, наситившись, собаки разом повернули до хазяїв, запопадливо крутячи хвостами. Знали: їх чекає винагорода.
Мучилась бабуся довго. Минула весна, минуло літо, осінь. Порване тіло гноїлось, сходило кров`ю. Не допомагали ні листочки подорожника, ні капустяний сік, ні настій різнотрав`я. На зиму померла. Поховали її в Осічку — глухому далекому селі–хуторі.
Попри всі негаразди першої окупаційної зими, природа не змінила свого поступу і ритму — прийшла весна. Земля парувала, догори тягнулась кожна травинка–билинка. Потягнулись до життя і люди. Почалась звична копошня в дворах, городах, садках. Треба було думати, а що ж то доведеться їсти наступної зими. Всі ж закамарки опустіли. Німці, майже не порушуючи колгоспного устрою, сповна використовували запроваджені ще комнезамами неперевершено висмоктуючі методи обдирання сільського трударя. В таких обставинах єдиним порятунком залишався город, отих десять-п`ятнадцять соток землі при кожній садибі. Зарябіла білими хустинками земля. Біля нашого дому нам припало теж з 6–8 соток. Ми ж бо займали тільки половину хати, а хазяям другої половини теж припадала половина городу. Але моя мама не вийшла тієї весни на город, не позначила білою хустинкою свою присутність там. Хворіла, хворіла тяжко.
Помикулявшись туди-сюди, взяв я заступа і почав копати город. Смужка тієї землі була вузенька і довга. Спершу в мене йшла робота безладно, сіпався я то в один куток, то в другий — скоро втомився. Почав робити висновки і втямив, що біля землі потрібні послідовність і терпіння. Примірявся і постановив: відлічу кілька кроків за себе, відріжу лінію і не розгинаюсь доти, поки не скопаю відміряне. При такій організації скоро почав бачити свою роботу. За два чи три дні скопав ділянку. Спав я добре…
Наша сусідка, тітка Олена, дала мені кілька корзин насінної картоплі; друга сусідка, Баранська Люба, всипала кварту кукурудзи. Щось вдалось напорпати вдома. Все було ретельно перебрано, перевіяно і посаджено. А вже на початку червня заходився сапати, підгортати, та в цьому проявилась моя низька кваліфікація: повирубував чи не всі проклюнуті стебельця кукурудзи, а підгортаючи кущ картоплі, крутився навколо нього сам наче бичок на прив`язі. Йшла стежкою якась жінка і побачила моє крутіння. Підійшла, зітхнула, взяла у мене сапу і, стоячи на місці, підгорнула кілька кущів картоплі, спритно оббігаючи їх тільки сапою; потім ступила ногою вперед - і ще кілька кущів. Науку я засвоїв.
Копали картоплю з мамою. Що запам`яталось тієї пори, то це відкриття німцями школи. То зовсім не означає, що ця звістка так вже занепокоїла нас. Серйозно її сприйняли, хіба що, наші батьки.
Вранці, режимом внутрішнього розпорядку, передбачалась загальна молитва. Потім уроки. Історію чомусь не вивчали, географію теж, ні російської мови, ні німецької не викладали. Добре пам`ятаю уроки Закону Божого. Старенький лагідний чоловічок надзвичайно цікаво і проникливо розповідав біблейські історії, вносив у наші душі якусь заспокійливість, умиротворення. Ми не наважувались при ньому турсатись, стріляти вишневими кісточками, писати крейдою по спинах…
В позаурочний час нас організовували на громадсько-корисну роботу: збирати по місту побите скло. А було його…! Я вибився в «передовики». За школою стояв якийсь хлівець, так я його закидав отим «боєм», що ступити ногою не можна було. Обіцяли ж щось там нагородити. Не нагородили. Школу за два тижні закрили. Та на цьому моя шкільна наука, організована на східних теренах великого Рейху запопадливим служителем фюрера, верховним гауляйтером України Еріком Кохом, не закінчилась. Наступного разу школу відкрили не у Вугринівці, а в самому Хмільнику. Вражав сам будинок школи. Двоповерховий, з білої цегли. Великі вікна. Урочистий головний вхід до школи: широкі кам`яні сходи вели на простору площадку, а далі починався одноступеневий портал. Бокові колони підтримували простору відкриту галерею, а вже нею можна було вийти на рекреаційний зал другого поверху А всередині нас чекали просторі класні кімнати з гарною ліпниною на високих стелях. Вони розташовувались по зовнішньому периметру залу. Викликали подив двері до класів: триметрової висоти, різьблені. Двері були такі великі і величні, що люди біля них виглядали маленькими і якимись незначними. Та найбільше запам’ятався кабінет фізики. До цього я ніколи не чув і не бачив, щоб у школі був кабінет фізики. Вже коли я вступив на освітянську ниву, то доводилось бути у школах Москви, Риги, Києва, Ленінграду. В школах Польщі, Болгарії — такого кабінету фізики, який був у колишньому чотирикласному реальному училищі повітового містечка Хмільника — бачити не довелось. Про те, як він був облаштований робочими місцями, навчальними посібниками, розповідь попереду.