2002 рік. Остання декада березня. Минули роковини, як не стало Танечки, минули роковини, як не стало Леся. Ходили ми на цвинтар, поминали. З втратою ще не примирився. Не знаю, чи може бути це в майбутньому. Дуже мені прикро від того, що я постійно відчуваю свою провину перед Танечкою. Що не згадаю, то все мені не виходить з голови: не треба було цього казати, не треба було того робити. Велика праведниця була моя Танечка. Уміла прощати, уміла у всьому зарадити мені. Живу з думкою, що і в цей останній раз простила мене.
Декілька разів, ні — декілька десятків разів подумки я звертався до Леся за порадою, за відрадою, хотілось поділитись думками, враженнями, почуттями. Як це він умів слухати! Як це важливо мати друга, який уміє слухати. Наче не дуже–то мудре діло — слухати, не перебиваючи, не заперечуючи, не відволікаючи. А яким–то умінням передається відчуття, що тебе слухають, тебе сприймають. Таким слухачем був Лесь. Цьому я постійно у нього вчився.
Нещодавно відвідав його сім’ю. Поговорили з Галиною, з дочками Леся. Помовчали. Потім кажу Галі:
«Покажи–но мені Лесеві папери». Подала дві повні шухляди. Перегортаю, перегортаю; дивлюсь, вичитую. Аж ось до рук потрапляє свідоцтво про закінчення Лесем семи класів в школі № 1, тобто, здобуття неповної середньої освіти, що по тих роках було вагомим. Дивлюсь і дивуюсь з того, що бачу: по всіх предметах «3» — «задовільно». Жодної четвірки, жодної п`ятірки! Згадую, що в ті часи ми цілим кутком ходили за Лесем, щоб списати у нього ту ж алгебру, ту ж геометрію, чи вправу з української мови. Та й без цього ми знали: про що не спитаємо у нього, він дасть відповідь, знайде хід рішення, згадає такі дошкульні нам дати, або як казали — хронологію. А тут одні трійки! Та навіть у мене свідоцтво було більш якісним. В самому низу бланку надруковано: заступник директора школи по навчальній роботі і підпис Головін Л.Є. — батько Леся. Класний керівник і підпис: Вороніна А.Є. — мама Леся. Стає все зрозумілим… Отакі були люди. Такі мали принципи. Влітку сорок другого року зайшла до нас в хату селянська жінка. Привіталась. На запрошення мами сіла на лавку, кинула поглядом на кімнату і без всякого вступу мовила, що вона родичка Яшки, буде поселятись в цій хаті. Як бути нам і що маємо робити — вона не сказала, але стало мамі все зрозумілим. Вона не стала допитуватись — звідки жінка, яка вона родичка Якову Кульчицькому і які має підстави на спадщину. За п`ять років поневірянь по чужих кутках маму відучено вчиняти щонайменший супротив. Стримано зітхнувши, сказала: «Добре». Коли жінка пішла, я кинувся до мами: «Так казали ж люди, що у дяді Яші не було ніяких родичів. Він і сам казав, що з дитбудинку…». Мама відповіла: «Малий ти ще і дурненький». Хтось із сусідів, швидше за все тих, що жили у другій половині хати, порадив мамі піти у міську управу. Чи ходила вона в ту управу, чи кудись інше — не пам`ятаю. Вже через кілька годин після відвідин спадкоємиці мама знайшла мене у чужому дворі. Тут же й сказала, що нам дозволено поселитись в будь-яку пусту хату у старій частині містечка, а «переїжджати» будемо зараз же. «Переїжджання» те складалося з того, що мама зв`язала кілька тлумаків, зняла головку швейної машинки зі станка, поклала все те начиння на теліжку та й повезли вдвох до нової хати.
«Проїхали» повз школу, церкву, переїхали міст через Буг і, прямуючи кроків триста до костьолу, повернули різко направо. Тут зупинились біля великого одноповерхового будинку на три «входи». Це означало, що будинок був розділений на три частини, в кожну з яких вели окремі двері. Особливістю розташування цього будинку, що з першого разу впадало в очі, було те, що стояв він в центрі старого міста, навколо нього була зі всіх сторін незчисленна кількість малих і великих будинків і в той же час чітко вирізнявся своєю відособленістю, складалось враження, що стояв той будинок «на семи вітрах». Позначалось це перш за все, тим, що з усіх чотирьох сторін будинок «виходив» на дорогу: спереду та ззаду — на вулицю Шевченка і 1‑го травня, а зліва і справа — на якийсь провулок і невеличку площу, що утворилася від скісного перетину перших двох доріг.
Я так детально описую місце того будинку тому, що в подальшому буде легше зорієнтуватись, що і як в ньому відбувалося і яку роль відіграло його розташування на спосіб життя його мешканців. Маю ще пояснити, чому мама вибрала для нашого проживання саме цей будинок.
Хтось із «комунгозівців» сказав мамі, що вона може поселитись у будь-якому пустому будинку міста. А було їх сила-силенна. Після чергової спецоперації німців по ліквідації євреїв — жителів містечка, помешкання спустіли більш як на половину; в окремих місцях можна було обійти два–три десятки будинків підряд і натрапити тільки на відкриті двері, вікна, розкидану постіль, перекинуті меблі. Побитий посуд, багато розпарованого взуття: сандалетки, черевики, биті валянки, галоші глибокі і мілкі, чоботи юфтові, кирзові і хромові. А що вже нижніх сорочок, суконь, лапсердаків, капелюхів, пальт і фуфайок, то все то валялось купами перемішане і брудне. Можна було ходити годинами по тій людській трагедії і не зустріти нічого живого. Хіба що пацюки почували себе зручно і затишно — котів не було.