В правій частині будинку хтось жив, господарював — на вікнах висіли білі фіраночки, на підвіконнях стояли горщечки з квітами… Насмілилась зайти в хату. Ще молода і досить жвава молодичка зустріла маму привітно, а втямивши, чим вона заклопотана, рішуче запропонувала негайно займати середній відсік будинку. Вона ж сказала мамі, що хазяї–євреї евакуювались. Звісно, куди виїхали і що з ними сталось, вона не знала.
Рішення було прийняте. Уклавши на теліжку сякий–такий скарб, «запрягши» мене, не стільки для того, щоб тягнути, скільки для того, щоб правити дишлом, мама вперлась обома руками в заставку теліжки і за якихось півгодини ми дотягнулись і доштовхались під самі двері «свого» нового житла. Хто вони такі, наші сусіди — мама мені не сказала, та взнав я про це за кілька днів.
Мазур Іван — колгоспник з приміського села Мазурівки, призваний до війська в червневі дні сорок першого, помикулявшись плутаними дорогами війни, побувавши то в оточенні, то в полоні, знайшов зі всіх тих доріг саме ту, яка привела його пізньої осені до рідної хати. Треба було шукати «діло», без якого «дорога» вела або до концтабору, або до ями, або ще кудись, звідки воротгя немає. Подався, в поліцію. Родина у Івана була чисельна, хатина маленька. Виглядівши пусту хату, зайняв її зі своєю сім’єю. Олена (так звали жінку) швиденько причепурила велику кухню і три кімнати (в меблях та різному начинні скрути не було), та й захазяйнували…
Було у Мазурів двоє дітей: дівчинка трьох років – І я і хлопчик чотирьох років — Коля[42]. Мені частенько доручали пригледіти за ними. Ія світловолоса, з блакитними очицями, гарнесенька і спокійна. Коля запам’ятався своїми дуже пошкодженими передніми зубами і ще тим, що, почуваючи свою дитячу провину, опускав обидві руки до стегон і стріпував кистями, наче збирався скинути з них щось. Водночас він ще посилено кліпав повіками очей, намагаючись якнайширше відкрити їх, наче тільки–що випірнув з води.
То я так детально описую це тому, що все ж таки нам довелося жити поруч мало не два роки. А в роки війни на окупованій території було це немало…
Часто приходив до Мазурів рідний брат Олени — Альоша. Спочатку він працював у місцевій поліції. Був він там недовго, десь кілька тижнів. Та чи не «підійшов» він новій владі, чи сам зумів якось вислизнути, але за весь час окупації він ніде не служив. Займався фотографуванням і з цього мав якийсь дохід. Його знімками ландшафтів, пейзажів, культових споруд усі захоплювались.
На закінчення про цю людину скажу, що з приходом наших військ його не «тягали». Десь через півроку–рік переїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ) і довгі роки працював там у місцевому фотоательє.
На літо 42‑го в містечку встановилась «нова влада» зі своїми начальниками, комендантами, управителями, шефами, бурмістрами, старостами та їхніми заступниками і помічниками. Відносне затишшя глибокого тилу давало можливість окупантам облаштовувати свій побут. Фронт був за тисячу кілометрів, партизанський рух на той час майже не завдавав німцям клопоту.
Єдину бруковану вулицю Хмільника, що перетинала обидва рукави спокійного Бугу і тягнулась усім містом від західної околиці до східної, обсідали з обох боків щільно притулені один до одного глинобитні продовгуваті будинки. Про ці будинки треба сказати окремо. Їх було дуже багато. Майже всі вони були однакової архітектури. В два–три рази довші, ніж ширші, з вхідними дверима на торці. Не маючи ні ганку, ні сіней, через вхідні двері, що відкривалися прямо на вулицю, будинок впускав прихожого прямо в першу кімнату. Далі йшли прохідні друга, третя, а може й четверта кімнати… Пояснення такої «архітектури» дуже просте. Перша кімната — то якась крамничка, або, як тепер кажуть, торговий зал. Друга — то складське приміщення і господарська половина, третя — то для старих батьків і малих дітей. Обмаль землі, бажання кожного мати «своє діло» — крамничку, майстерню, робоче місце — з неодмінним виходом на вулицю, до споживача, покупця, замовника — саме такий розрахунок зумовлював форму і розташування цих будівель.
42
В 60‑х роках в Колю всадив ножа залицяльник його сестри. Сталося це в міському парку після сварки. Смерть наступила раптово.