А тепер повернусь до ешелону, що повіз і цукор, і мого батька.
Заводський клуб. Радісні, усміхнені обличчя, майже всі знайомі; я трохи хвалюсь, чому сприяє задоволення мого дитячого, ще не розвиненого гонору в тому, що я теж тут. Хотілося дуже, щоб це побачили всі–всі мої товариші. На клубній сцені всідаються за червоним столом директор заводу, якого я вже знаю, і ще знайомі мені обличчя, яких називають «секретар», «голова», «член» якогось завкому, парткому, яких я теж знаю, але наївно думаю, що «представник», «голова» чи «секретар» — це прізвища знайомих мені дядьків. Серед цих «членів» мій батько, і батько Казика Войни, яких зі сцени називають «ударниками». Зараз я починаю розуміти, що всі, хто зібралися в клубі, прийшли сюди, щоб зустріти мого і Казикового батька, які їздили «представниками» до міста Ленінграда і завезли йому ешелон цукру. Саме тут я вперше почув слово «Кіров». Як я зрозумів, цукор завезли саме Кірову, і що він був цим дуже задоволений. Залишилось мені лише незрозумілим, чому батька зустрічають тут, в клубі, тоді як я з мамою зустрічав його вдома. З його розповідей уже тут, в клубі, мені запам`яталось, що Кіров дуже добрий дядя, що він подарував хромові черевики скороходи моєму і Казиковому батьку і, що вони були ним нагороджені поїздкою по Радянському Союзу. Запам’ятались мені також такі слова, як Архангельськ, Мурманськ, Магнітогорськ, Одеса, Київ. Багаторазово вони повторювались і вдома, а тому закріпилися. До речі, ці, м`яко кажучи, деформовані поняття та уявлення, про які я зараз згадую, стосуються мого тодішнього віку. Через багато років, коли я неодноразово чув про все це з вуст моєї матері, родичів, коли я зовсім по-новому прочитав деякі документи, що зберігалися вдома, коли я вже побачив дещо навколо очима не дитини, а «мужа», то, аналізуючи все це, я помітив, що не так вже ці «деформовані» поняття й продеформувались у теперішній свідомості. Головне з усього цього те, що це було.
Після повернення батька в нашому домі було багато розповідей про цю поїздку. Батько розповідав, що виступав перед робітниками кількох заводів і фабрик Ленінграда, що його та інших «представників» запросили на зустріч з Кіровим. Що їх нагородили цінними подарунками (черевиками фабрики «Скороход») і путівками по Радянському Союзі. Пізніше я дізнався, що вони здійснили поїздку на «будови п`ятирічки» (Кольський півострів Урал південь України).
І все це Кіров… Кіров… Кіров! Як наслідок, і я став вважати Кірова дуже доброю для нас усіх людиною і уявляв його дуже симпатичним і добрим дядечком.
І раптом! Земля втратила твердість, зникли звуки, обірвався якийсь зв’язок з оточуючими предметами. Я неначе в тумані бачу свого батька, що притулився до одвірка дверей. Він спиною до мене, плечі його ритмічно здригаються. Відчуваю, що треба підійти, доторкнутися до нього. Обнявши батька за ногу, протиснувши голову, бачу обличчя — він плаче! Ось чому здригаються плечі, ось чому він спиною до нас. Не звістка про смерть Кірова вразила мене. Приголомшило видовище батька, що плаче. Я не міг собі уявити, що мій тато може плакати.
А дні біжать. У всіх свої клопоти, у мене свої. Мабуть, не дуже обтяжливі, бо я їх не пам’ятаю. Пам’ять зберегла лише уривчасті шматочки. Батько з газетою в руках уже вкотре звертається до мами: «Маню, Маню, ти послухай, що ми побудували!». І починає їй читати про чергову будову соціалістичної індустрії то у Харкові, то в Сталінграді чи на Кузбасі, а то і в Середній Азії чи на Далекому Сході.