На початку літа 1942 року Хмільник був глибоким тилом для німецьких військ. Почувалися окупанти так, як можна почуватися під час війни, але все ж, далеко від фронту. Підпілля, партизани на цей період окупаційного режиму не дуже дошкуляли німцям ні в самому місті, ні в його окрузі.
Дійшла до нас чутка, що на площі біля скверу у старому місті, німці повісили кілька людей. Я, і такі, як я, не стали розпитувати: кого, за що, коли, хто? Ми дременули на те місце. На перекладині, що зв’язувала трансформаторну опору, висіло двоє людей. Вони поволі поверталися то в одну, то в іншу сторони. На грудях табличка з написом «партизан». Руки повішених були заведені за спину і зв’язані. Голови без шапок, ноги босі. На обох біліли натільні сорочки. Було сніжно і морозно, здавалось, що тим двом дядькам дуже зимно. Ще пробігла думка: влітку минулого року на цьому місці копали величезну яму, щоб встановити оту розкаряку з чотирьох стовпів. Копачі копали, копали і… провалились! Першими до місця провалля збіглись діти. Дорослі чомусь не дуже поспішали. Тобто, підходили, але не поспішаючи. Очам нашим відкрилась картина: на дні ями, розміром з добру кімнату, порпається двоє чи троє копачів; вони навіть лопат не повипускали з рук, і про щось перемовляються. В обидві сторони добре видно цегляні склепіння, під якими досить просторі ходи. Присутні виказували здогадки, куди вони ведуть ті підземні ходи. Одні казали, що до староміської церкви, другі — що до синагоги, треті — до костьолу. Трохи посперечавшись, стали чекати начальства. А начальство (як завжди і всюди), щоб кардинально вирішити проблему і позбавити можливості щось, комусь домислювати, наказало провалля те засипати і (як було задумано) поставити трансформаторну опору.
Німці повісили на тій опорі партизан. Хто знає — може там висів хтось з копачів, а може — з начальства…
Були й інші ознаки існування підпілля, партизанського руху. Влітку 43‑го біля села Війтівці застрелено шефа поліції — гера Янке. Він об’їжджав села району, «витрушуючи» з селян (все тих же колгоспників) збіжжя, яйця, м`ясо, молоко та всю іншу сільськогосподарську продукцію для потреб третього рейху. На другий день в село приїхала грузова машина зі спецкомандою. Спалили всю вулицю, що йшла впритул до поля, з кожної хати постріляли по людині.
Вже після того, як німців вигнали радянські війська, довелось мені бачити багато зірваних мостів, переїздів на залізній колії, що вела з Козятина на Проскурів, тобто зі Сходу на Захід.
Впродовж відкосів дороги, по обидві її сторони, мало не суцільною смугою тягнулись перевернуті, понівечені і спалені вантажні, криті вагони. Зрозуміло, що то була робота партизанських загонів та військових диверсійних груп. Охороняли німці також особливого значення об`єкти і в самому місті — мости через обидва рукави Бугу, в’їзди у місто, розквартирування військових підрозділів, установ і т. ін. Мабуть, охороняли добре, бо за весь період їхнього перебування у місті не було жодного випадку нападу або спроби проникнення. Правда, однієї ночі місто охопила шалена стрілянина з автоматів та гвинтівок, в небо злетіло десятки освітлювальних ракет. Мешканці запанікували — хто вибігав на вулицю, щоб якось уторопати, що воно діється, хто накидав на двері клямки і засови, а сам залазив у якийсь запічок, комірчину або льох, щоб не потрапити у лихо. До того ж, вірогідність справжнього бою показувало те, що стрілянина велась одноразово з двох позицій; від місця, де розташувалась поліція — з одного боку, і від казарми жандармерії на самій околиці — з іншого. Складалось враження двостороннього бойовиська. Та раптом все закінчилось так зненацька, як і почалась. На ранок все з’ясувалось; то німці — жандарми у Новому місті і місцеві поліцаї у Старому місті салютували на відзнаку дня народження фюрера Великого Рейху та «визволителя» українського народу Адольфа Гітлера[47].