Мамині добрі знайомі, подружжя Красінських у приміському селі Слободі запросили нас на Різдво Христове до себе додому. Засиділись допізна, тим паче, що комендантських годин оголошено не було, відбувся такий Святий вечір вперше за багато років, мама — католичка, почувалася розкуто, в хаті було затишно.
Вертались додому вночі. Небо ясне, все засипане зірками, білим снігом устелена дорога, обсипані дерева, кущі. Минули Нове місто, спустились із пагорбка, що набігав до річки, залишалось кроків 150 – 200 до дерев’яного мосту на річці.
На дворі було «видно, як вдень». Раптом із сторожової будки, що стояла обіч мосту, вискочив охоронець–поліцай, клацнув затвором і загорланив на все місто:
«Ложись, стрелять буду!». Мама щось сказала на це (більше сама собі, ніж поліцаю) і ми продовжували йти, хоч трохи і притишили ходу. Поліцай більше не кричав, а пальнув по нас і тут же ще і ще раз. Пулі просвистіли десь зовсім поруч. Мама впала на стежку і рішуче звеліла мені зробити те саме. Полежавши якусь хвильку, мама зіп’ялась на руки і почала гукати: «Карпо, Карпо! Та чи ти здурів, не бачиш, що то люди йдуть з святків?»[48]. Тим часом надійшов напарник охоронця з другого кінця мосту. Той, мабуть, був тверезіший, або не так дуже змерз. Занудьгував. Щось почали говорити між собою. Поволі тон діалогу набував примирливих ознак. Ми підвелися, обтрусились і наблизились до огорожі. Привітались ім`ям Ісуса Христа, розминулись, і вже за кілька хвилин були в хаті.
Ще про таке… Зібралось нас троє: два Володі і я, до лісу — пошукати там щось цікавого. А в ті часи, ой, скільки можна було найти в лісі цікавого! І те, що стріляло, і те, що, горіло, шипіло, рвало, бухкало… Ходили ми, ходили по сосняку, потім перейшли в березняк — нічого вартого нашої уваги не траплялось. Дивлячись більше під ноги, ніж навкруги, ми збились з дороги, а далі і зовсім заблукали. Відчуття тривоги породжувало у нас безпричинний сміх… Але чим далі в ліс, тим коротші були оті психічні зриви. Врешті-решт, ми відчутно засумували, давалась взнаки втома, ось-ось мав прийти якийсь критичний момент. Наступили сутінки, десь подівся пташиний спів, огорнула глибока тиша. Стало зрозумілим, що ми в «чорному» лісі. Це так називали люди частину лісового масиву між Педосами — Кожуховим та шляхом Вінниця–Проскурів. То був старий ліс. Вгорі суцільно замкнуті крони дерев, де навіть в сонячний день не пробивалось ніяке проміння світла. Ні кущів, ні трави — тільки чорні стовбури дерев. Звідси, мабуть, і назва «Чорний ліс». Усвідомлення свого місцезнаходження трохи заспокоїло нас. Ми зрозуміли, що треба дотримуватись одного напрямку і не міняти його. Кудись вийдемо… Тісно збившись докупи, ми дріботіли шпарко все вперед і вперед. Минаючи якусь чергову яругу, раптом зупинились і, не кажучи ні слова між собою, вдивлялись в дно самого долу, наче зумисно створеного пагорбами. Треба просто уявити собі звичайну макітру, тільки гігантських розмірів, на краю якої стоїмо ми, а на дні — з півдесятка возів, випряжені з них коні щось жують з тих же возів. Декілька, чималого розміру, землянок ще із свіжим гіллястим укриттям, а трохи збоку від тих возів (очам своїм не віримо) вогнище (!) і рівне пасмо диму над ним. А що вже зовсім нас перелякало — так це те, що там не було жодної людини, не чути голосів, ніяких ознак, що тут є люди… Так і не обмовившись жодним словом, раптово «рвонули», не вибираючи напрямку, але всі разом. «Винирнули» ми на шляху між Педосами і Вуглами. За півтори години були вдома.
Із звістками про успішний наступ Червоної Армії, десь там далеко, посилились чутки про активність партизан вже десь тут близько. Довелося самому підслухати розмову двох сусідок; начебто хтось із села Лозової казав одній із них, що дядько з Березни сам бачив величезну колону партизан, яка йшла полем навпростець, прямуючи з одного масиву лісу до другого. З кожним днем колона та все збільшувалась і збільшувалась… Спочатку говорили, що партизани йшли кілька годин, потім — півдня, потім — цілий день. Зброї у тих партизан теж все збільшувалось. Спочатку у них були рушниці та автомати, потім побільшало гармат, і говорили, що бачили танкетки…