Коли ж на фронті в черговий раз настала рівновага і війська супротивників перейшли до позиційної війни, чутки про потужні рейди партизан потроху почали вщухати, а потім і зовсім розсіялись і припинились.
Та все ж мені випало вдруге побачити, тепер вже на радість, живих і справжніх партизанів. По кількох днях, після звільнення міста від фашистів, разом з похідною колоною другого ешелону наступаючих радянських військ, вирізнялась невеличка група вершників. На відміну від усіх одягнених в армійську форму, вершники були одягнені хто в що. Проте, незважаючи на таку різношерстність, одежа їм пасувала. Особливо хвацького вигляду надавала їм червона стрічечка навскіс, прилаштована спереду на шапках, картузах та ще якихось каптурах, що так гарно були прилаштовані у кожного на голові. Ну, і звичайно, поважного вигляду надавала їм військова амуніція; хто був оперезаний кулеметними стрічками, у кого теліпався на ремінцях здоровенний «браунінг» або засунутий просто за пасок блискучий «кольт», у кого на грудях вилискував німецький автомат. Та найбільший подив і захоплення викликала у городян просто таки імпозантна фігура Яші Сребницького, нашого, такого рідного тепер всім, Яші Сребницького! Бачив я на власні очі, як утік Яша від карателів, коли його везли на машині до ями. Кілька десятків євреїв супроводжувало два німецьких катюги.
Під`їжджаючи до Вугринівського мосту, Харон[49] пригальмував, щоб уникнути надмірного струсу ресор. Цим скористався «пасажир». Одним духом, перекинувши тіло за борт вантажівки, прожогом кинувся до пустуючих будинків. То був Яша Сребницький.
Боячись розгубити «товар», гестапівці не стали зупиняти машину.
І от Яша статечний і поважний «на коні, а не під конем». Ми пишалися ним, а я — особливо. Тоді, коли споглядав його втечу у шпарину якогось покинутого хлівця… — тепер я вминався вперед гурту, наче був разом з ним[50].
Залишилось мені в цій темі познайомити читача з офіційними документами про підпілля в Хмільницькому районі. Дуже і дуже обмаль тих документів. Ось що є у місцевому краєзнавчому музеї[51].
В грудні 1941 року в Хмільнику була створена партійна підпільна організація для боротьби з загарбниками. Вона нараховувала 43 людини (з них 21 комсомолець). Ця патріотична підпільна організація збирала зброю для партизанів, заготовляла продукти для них, слухала звернення радіоінформбюро, друкувала і писала листівки, відозви для населення міста і сіл району.
Організатори підпілля: Анатолій Воржеев (політрук Червоної Армії), Петро Цицуров, Василь Дяченко, Пилип Неспосудний.
А. Воржеев та П. Цицуров були схоплені гестапо і по-звірячому закатовані.
У місцевому кінотеатрі влада організувала перегляд фільмів для відпочиваючих німецьких вояк Східного фронту й для особового складу гарнізону. Останні мали гостру потребу розважитись в якийсь спосіб, бо щоденна служба по ретельному встановленню «нового порядку» була досить виснажливою. Потихеньку, потихеньку до глядачів спецконтингенту приєднались містечкові хлопчаки, потім старші юнаки і дівчата. Художньому фільму завжди передувала хронікально–документальна стрічка.
В основному, то були виступи Фюрера, Гебельса, Рібентроппа, Шахта, Герінга, Гітлера… Чимало було фронтової хроніки: переможна хода абверу в африканській пустині, середземноморському небі, горах Кавказу, водах Заполяр`я, степах Дону. Всюди німецькі «зодьдатен» бадьорі, впевнені, сильні. Кожен з них неодмінно перемагає в бою, а всі разом — здобувають перемогу.
З художніх стрічок запам`ятався фільм «Ешналурський тигр», чудесна мелодрама з великою любов’ю, з героями і негідниками, і все це на фоні чарівної природи Індії. Не пішли з пам’яті декілька картин, насичених музикою Йогана Штрауса і співом Марлен Дітріх. З особливим «солдатським» захопленням сприймались німцями фільми спеціального жанру. Солдати «іржали», свистіли, тупали ногами, робили коментарі…
Фільми демонструвались регулярно. На видовища приходило все більше і більше місцевих жителів. Почастішали випадки, коли в кінозалі збирались лише цивільні, і, хіба що, забредуть двоє–троє нудьгуючі «безробітні» окупанти. Якийсь місцевий «обершафтфюрер» надумав, як швидко і чітко можна виконати рознарядку. Відібрали найбільш рослих, здорових, погрузили у товарняк і відправили на шахти і заводи Рейху «кувати перемогу» нацизму над більшовизмом. На деякий час місцеві перестали ходити в кінотеатр.
Та з часом настороженість відступила. Знов почав збиратися чималий «контингент». Так сталося, що на цей раз всілися на довгих лавках, погасло світло, застрекотів апарат, на екрані побігли титри. Маю зауважити, що в кіно ми, підлітки, потрапляли тільки нам відомими шляхами – і тільки не завдяки купленим квиткам… Потрапивши до залу — намагались, перш за все, залізти під лавку, або ще в якийсь спосіб затаїтись, допоки не виключать світло. Саме ці застережливі заходи врятували мене і таких же «спритних», як і я, «зайців».
50
В далекі післявоєнні роки, заїжджаючи у Хмільник, я зустрічався з Яшою. Він став гарним фотомайстром, завідував ательє.
51
Організував музей, зібрав матеріал, влаштував експозицію і веде постійну роботу однокласник, мій товариш Микола Іващук.