Глядацький зал був такий, який має бути: по праву руку від екрану двоє вхідних дверей, по ліву — двоє вихідних. У вхідних дверей відкривалась лише одна стулка. У вихідних — обидві.
Як у всіх кінотеатрах, є такі глядачі, котрі запізнюються. І тут теж були. Як тільки на екрані почав розвиватись сюжет, до залу зайшли пять–шість німців. З денного світла, потрапивши у морок кінозалу, німці, чи не навпомацки, почали шукати місця, та не могли зорієнтуватись, а тому поставали на єдиному вільному місці — біля дверей. Як вже воно так трапилось, то важко сказати, але біля кожних дверей стало по німцю, біля вихідних — по два, і… озброєні. Маса, очі якої вже звикли до темряви, все бачила… Вона заворушилась, зашепотіла… По ній пройшов якийсь електричний заряд. Дійшовши до критичної позначки — вибухнув. За якусь мить двері були вирвані з завісів разом з лутками. В дверних отворах (двері вже були під ногами) утворилась тиснява, товчія. Хто спіткнувся, був слабший, або просто проґавив момент по ньому пройшлись десятки ніг.
Ті, хто був у глибині залу, не постраждали — вони не встигли «втертись» у некеровану масу. Останніми безперешкодно вийшли «зайці».
Ненароком потрапила у ще більшу халепу моя мама. Якщо у першому випадку натовп ледь не задавив озброєних «любителів» кіно, то у другому випадку (з мамою) кілька німців кулеметним вогнем «відсікли» натовп від дверей залізничних вагонів.
Деталі тієї трагедії пам`ятаю добре — мама розказувала багато разів, доводилось чути і від декількох інших свідків цього жахливою видовища.
Зігнали німці на широку станцію[52] кілька сотень молодих дівчат і хлопців, почали заганяти їх, як худобу, у товарняки. Провести у дорогу молодь, попрощатись пішли батьки, родичі, сусіди.
Пішла й моя мама, піддавшись загальному настрою. На колії стояв довжелезний (з півсотні вагонів) ешелон.
До нього підходили і підходили ті, яких відправлятимуть у Німеччину, як і ті, які проводжали у незнану дорогу своїх дітей, своїх кровних. Біля розсувних воріт кожного вагону стояв поліцай. Тут же походжало вдовж вагонів кілька німецьких солдат, біля самого ж пухкаючого і сопучого паром потягу про щось перемовлялось двоє офіцерів. Все було, наче, мирно–спокійно. Колони молодих українців (хлопців і дівчат) щезали в пащах ненажерливих товарняків.
Раптом біля одного з вагонів сталася якась затримка: то чиясь матінка відчайдушно і востаннє, мабуть, обняла свою дитину, порушився рівномірний плин рабів до загону. Поліцай, встановлюючи «порядок», звично стусонув жінку прикладом гвинтівки в плечі. Та, від фізичного болю і душевного розпачу, заголосила, покривши риданням і прокльонами весь тлум натовпу. Останній сприйняв це так як і мало статись: жінки, чи не всі разом, кинулись до своїх дітей, волаючи спасіння у Бога, вимолюючи порятунку, конвульсійно горнучи до себе рідну кровиночку. Тут вже поліцаї почувались безпорадними і їм залишалось тільки якомога швидше якось вислизнути з цього вируючого горем і злістю натовпу. Кілька німців–конвоїрів, що хвилину тому були такі самовпевнені і розпорядливі, вмить стали розпачливі і чомусь побігли в голову ешелону. Німецькі офіцери вчинили по–офіцерськи: один з них щось загорланив солдату, який всівся з ручним кулеметом на обіговій площадці паровозного тендера, той миттєво поставив кулемет на двоногу опору і дав довгу–довгу чергу вздовж ешелону поверх голів. Натовп разом відсахнувся назад, конвоїри тут же скочили на підніжки вагонів і зникли в сторожових тамбурах, а солдат–кулеметник дав другу чергу, тепер вже з короткими інтервалами, переводячи кожного разу ствол по найбільш густій частині людського тлуму. Паровоз чихнув, заскреготів колесами, задзеленьчали буферні тарілки, і, вагони, гупаючи один одного, покотились у великий рейх.
На станції залишилось кілька десятків вбитих і поранених.
Мама прийшла додому, з хусткою в руках. Стала на коліна перед образком і довго молилась. Коли над ранок я прокинувся, вона все ще стояла на колінах і молилась…
Невдовзі по Хмільнику, наче снігом в заметіль, на огорожах і плотах знову з`явились листівки і плакати їхати на роботу до великої Німеччини. Знову фотомонтажі усміхнених робітників в гарних і зручних робочих комбінезонах та фартухах: хто на заводі за верстатом з терпугом чи кронциркулем, хто у полі з граблями чи сапою.
52
Через Хмільник проходило два залізничні шляхи: вузькоколійний і ширококолійний. Відповідно станції (вокзали) називались — широка станція і вузька станція.