Окремі куточки відведено темі дозвілля, відпочинку після роботи: гурт дівчат і хлопців співає на схилі до річки, а позаду чепурненькі будинки. А тут танцюють в ошатній просторій залі.
Мабуть, робота місцевої біржі з її агітаційним апаратом не давала очікуваного результату. Для регулярного наповнення ешелонів рабсилою німці застосовували більш ефективну форму роботи, а саме — облави. По тому, як це вони робили, можна було зробити висновок, що готувались вони ретельно. Наприклад, коли в базарний день на ринковій площі збиралась сила-силенна людей з міста та навколишніх сіл і торговисько досягало свого апогею, то в цю годину зі всіх сторін раптово появлялось декілька автомашин з озброєними солдатами. Вантажівки вмить перекривали дорогу, проїзди, стежини. З точністю до секунд, з хряскотом на машинах відкривались всі три борти, і солдати просто-таки злітали з кузовів, приземляючись кожен на своєму місці. Таким способом окільцьовувалась вся площа. Жодного пострілу німці не робили. Та вигляд цих зацепенілих хижаків в металевих шлемах, з викинутими наперед багнетами, з розкаряченими ногами приголомшував. У натовп «врізався» поліцейський підрозділ. Ці людолови, майже не зупиняючись, прочісували скупчення людей наскрізь, націлювались мовчки на молодих чоловіків і жінок і показували дулом автомата де кому стати. Найменша затримка, незгода, вагання усувалось стусаном приклада між ребра, або ударом чобота в пах, і — людолов йшов далі.
Відібраних кидали у вантажівки, і за чверть–півгодини доставляли у Курилівку чи Уладівку за кілька кілометрів від Хмільника, запихали у товарняк і… на Рейх.
Запобігаючи зайвому клопоту, тепер вже на місцевій станції завантаження «товару» не робили.
З лещат облави мені вдалось вислизнути завдяки відкритим дверям найближчого до мене будинку. Німці не сходили до того, щоб нишпорити по хлівах, повітках, будинках. То не варте згаяного часу, вважали хижаки, так можна втратити головну здобич.
Взагалі-то, різного роду напасті не полишали покинутих окупантам людей ні на день, ні на годину. Життя звелося до постійного очікування непоправної біди з будь-якої сторони…
На початку літа 1943 року по Хмільнику та його околицях розносилось все більше і більше чуток, що у Вінниці німці розкопують місця розстрілянь нашими людей в тавровані тридцять сьомий, тридцять восьмий, тридцять… довоєнні роки. Розказували, що можна поїхати туди і пошукати своїх братів, сестер, батьків, дітей — «ворогів народу», про яких тільки й відомо було, що їх, нібито, заслано в далекі табори «без права переписки».
Відкрилась так старанно приховувана утаємничена істина: чи не в кожній родині, чи не в кожній хаті були люди, які кудись зникли три, п’ять, десять і більше років тому. Як правило, ті масові провалля автохтонів у свою землю, припадали на роки великих звершень в справі побудови найсправедливішого суспільства часу прориття каналів до п`яти морів, зведення гігантів індустрії, ліквідації класів, колективізації, освоєння природи, викорінення контри, очищення від релігійного опіуму і ще чимало яких (та неодмінно історичних) подій. А тут ще появились, так би мовити, офіційні повідомлення. На дощатому паркані, що відгороджував спустілий будинок культури, появились фотографії з зображенням стосів скаменілих трупів, розвішаних на мотузках напівзотлілої одежі, викладеного понад стежки закурузлого взуття. Ще добре було видно на тих фотографіях якісь постаті в білих халатах, не позуючих до такої нагоди, а при своїй роботі… Трохи подалі від всього того антуражу декілька німецьких ставних офіцерів в гурті з цивільними в легких капелюхах.
До всього того фотомонтажу з належними підписами та поясненнями передували заклики місцевої управи до громадян, що їм надається можливість самим поїхати у Вінницю і взяти учать у розшуку, упізнанню своїх рідних і близьких.
Багатьом людям то не йнялося до віри, бо вони бачили і знали на що здатні нацисти, відчули на своїй шкірі звироднілу ходу окупаційної влади, були свідками її гігантично–вбивчих «акцій» саме тут, поруч зі своєю садибою, за городом, на узбіччі дороги чи під недалечким лісом. Та й і, звичайне людське єство не могло прийняти віри тому, бо ж наші із своїми такого зробити не можуть лише тому, що вони наші.
Наші своїх не заарештовували, а репресували, і робили це так, що ніхто не бачив; розшукуючим щезлих відповідали — «выбыл», а розстрілів не було, бо за «ворожу» діяльність давали найбільше — то «десять лет без права переписки».