Факт, що розкопки зроблено і слідство переведено під час окупації України не менш жорстоким і злочинним нацистським ворогом людства, мав дуже малий вплив на відношення місцевого населення до фашистів і зовсім не приховував своєї ворожості до них.
Свідчення рідних жертв терору, якого допустилася радянська влада у Вінницькій області в 1936–1939 роках.
Розповідь вдови Агафії Усової з села Тефилівки, Чулинського району:
«Першого січня 1938 року мій чоловік Микола Усов повертався ввечері з роботи, його заарештували на вулиці чотири енкаведисти й відправили в Чулинку. Рівночасно зарештовано ще сімох з нашого села. В Чулинці чоловік пробув тільки один день і був відвезений до Гайсина, у лютому 1938 року був переведений до Вінниці в НКВД. Тепер я найшла на дільниці парку кілька речей з його одягу: плисовий піджак, мішечок для хліба, 2 спідні сорочки й 2 верхні. Мій чоловік також у числі по-звірячому «забитих».
Вінниця, 1 липня 1943 року».
Свідчення Галини Грушківської з села Городниці, Немирівського району:
«У жовтні 1937 мого батька, колгоспника Петра Грушківського, 55 років від народження, заарештували енкаведисти в Брацлаві. Моїй матері заявили, що він ворог держави. Я впевнена, що мій батько, який не скінчив ніякої школи, ніколи не займався політикою. Два тижні батька тримали у Брацлаві, потім перевели до Вінниці. Від того ми більше нічого про нього не знали. Так само нічого невідомо було і про інших десятьох чоловіків з нашого села, заарештованих водночас з батьком.
Я прочитала в газетах, що у Вінниці розкриті братські могили, тому приїхала сюди й серед речей знайшла шапку свого батька. Вона була йому велика, і я сама її переробляла, тому й могла точно впізнати її. Тепер я знаю: мого батька забили енкаведисти.
Вінниця, 3 липня 1943 року».
Вдова Надія Гончар з села Стунівки, Муровано–Курилівського району посвідчила:
«У грудні 1937 року два енкаведисти зробили обшук у нашій хаті. Нічого не знайшовши, заарештували мого чоловіка Павла Гончара, віком 30 років, і відправили вантажним автомобілем до Бару.
Досі я думала, що мій чоловік відбував десятилітнє заслання у Сибирі, аж поки сьогодні не знайшла кілька речей з його одягу й між ними піджак, який я впізнала по латках, що їх сама пришивала. Тепер я певна, що серед забитих є мій чоловік.
Вінниця, 5 червня 1943 року».
Свідчення Олени Ольхівської з м. Вінниці:
«У листопаді 1937 року енкаведисти заарештували в хаті мого чоловіка Петра Ольхівського. Він працював на хлібозаводі. Коли почали розкопувати виявлені могили, я ходила туди щодня і на одному з трупів впізнала чорний піджак, чоботи та сорочку мого чоловіка. У цьому самому трупі я впізнала його по скривленому мізинцю правої руки. Отже, жодної помилки не може бути.
Вінниця, 1 липня 1943 року».
Катерина Горлевська із м. Жмеринки посвідчила:
«Серед викопаних речей я впізнала речі мого чоловіка: вишиту сорочку, ватяний піджак з хутряним коміром. Мій чоловік Дмитро Горлевський був машиністом на залізниці. Заарештували його 13 травня 1938 року у Жмеринці.
Одержавши повістку з’явитися до НКВД, чоловік туди пішов і не повернувся. Через два тижні його перевели до Вінниці. Я поїхала туди. На мої запитання про чоловіка я одержала відповідь, що його заслано у Сибір без права листування. Тепер я переконана, що серед убитих є мій чоловік. Я знайшла сорочку, яку сама вишивала, а пізніш, навіть, і латала. 60 чоловік, усі робітники–залізиичники. Про них більше ніхто нічого не чув.
Вінниця, 1 липня 1943 року».
Навесні 1938 року я виїхав до Києва й пробув там три місяці. В цей час у Вінниці арештували мого брата. Повернувшись літом до Вінниці, я побачив проти моєї служби на Літинській вулиці нову огорожу біля 3 метрів заввишки із дощок, щільно набитих у два ряди. Минув якийсь час, і вже почали говорити, що тут закопують розстріляних у НКВД.
Одного дня я почув сморід мертвечини, пригнаний вітром з-за огорожі. Тоді я уважно оглянув огорожу і, знайшовши дірочку від вибитого сучка, зазирнув у неї. Побачив багато свіжо–насипаної глини, а під самою огорожею — купи почорнілих трупів, яких, очевидно, не встигли ще закопати. Кожного разу, вгледівши авто, я проводив його очима аж до воріт, за якими воно зникало. Мені ввижалося, що в такому авто лежить труп і мого брата. Мало не щоденно я бачив вантажні авто, що в сутінках проїздили повз нашу станцію в ворота, а другого дня, навантажені глиною, виїздили в напрямку Літина.