Зі слів сторожа ринку Опанаса Скребка з Вінниці запротоколено таке свідчення:
«З 1935 до 1941 року я був сторожем міських овочевих насаджень на Літинській вулиці. В березні 1938 року велика ділянка поруч з плантацією, яку я сторожив, була загороджена високою дерев’яною огорожею. Приблизно за місяць після того, я виліз якось уночі на дерево, що росло біля огорожі. Було місячно. Коло самої огорожі я побачив шість ям, кожна біля трьох квадратних метрів. В ямах було по кілька трупів.
Очевидно було ще досить місця, а тому вони й не були засипані. Уночі я ні разу не чув ні стрілянини, ні криків, але вдень часом бачив, як приїздили комісари в легкових авто. Тоді лунали й постріли. Іноді з-за загорожі несло й трупним смородом. Я вже й раніше помічав, що сюди приїздили навантажені автомашини, з яких за огорожею щось скидали, чув глухе гупання об землю.
Ці рядки я пишу пізньої осені 2002 року. Вказую час, щоб пояснити свій відступ не від теми, ні, а задля використання джерела інформації, яка буде доречною в цій такій печальній повісті.
Голодного 1946‑го року я почув про Таранкова Бориса, учня нашої школи, який навчався на клас вище від мене. Перебуваючи в товаристві з Олексієм Головіним, Карлом Крігером, Іваном Черняхівським, я через них[57] познайомився ближче і з Борисом Таранковим, але, як то кажуть, не зійшовся. Об’єктивних причин багато, та не в них справа. Дізнався, що Борис сирота (батька репресували у 37‑му, мама померла після відсидки у в’язниці) доглядала його тітка — материна сестра. В 1946–1947 році уже в Києві, коли Борис навчався на 1‑му курсі фінансово–економічного інституту, зійшлися ми з ним трохи ближче. Та ненадовго. З відчаю, що немає чого поїсти хоч раз в день, вступив Борис у Севастопольське вище воєнно–морське училище.
І зустрілись через 55 років.
Капітан 2‑го рангу, колишній командир дивізіону бойових кораблів Чорноморського флоту запитав мене, чим живу, чим займаюсь.
Я сказав, що живу минулим, намагаюсь щось занотувати з того підсумовування пережитого. Зараз, конкретно, опрацьовую події у Вінниці літа 1943 року.
— А я там був з мамою, дещо бачив…
- ?!
Так постав переді мною ще один свідок. Тут же попросив його викласти це на папері. За два дні після зустрічі Борис зателефонував мені і повідомив, що вже надрукував шість аркушів «Война детскими глазами». Подаю його мовою оригіналу:
«Когда фашисты напали на СССР, мне было 13 лет. Но война для меня началась раньше. После ареста отца, в комнатке, где была его мастерская, поселился квартирант, молодой, 19-летний, только что окончивший училище.
Командир с двумя кубиками в петлицах, служивший в полку, расквартированном на противоположной стороне местечка.
Летом 1938 года кто–то в солдатской казарме выколол глаза на портрете «отца народов» Сталина. За такое преступление был арестован и расстрелян весь командный состав полка, в том числе и наш квартирант. Мать его, учительница из деревни Воронежской области, узнав о расстреле единственного сына, сошла с ума.
В Хмельник немцы вошли без боя. Вероятно у них уже были подготовленные списки с адресатами партийных и комсомольских активов, колхозных бригадиров, некоторых служащих районного, так сказать, аппарата, т. к. на следующий день были арестованы во всём районе более трёхсот человек. Ходили слухи, что среди арестованных были доносители НКВД, из–за которых погибли тысячи неповинных граждан в 1937–38 годах.
Все арестованные немцами, содержались во дворе райпотребсоюза, огороженого высоким 3‑х метровым забором.
В конце августа 1941 года я пас корову на лугу около дома моей второй тёти Фроси (около ж/д вокзала), вдруг я услышал выстрелы в районе моста на Уланов. Ребячье любопытство взяло вверх над опасностью и я побежал на выстрелы.
То, что я там увидел, было ужасно. В районе, где железную дорогу пересекает дорога на Уланов, немцы расстреливали узников из райпотребсоюза. Я пробрался в кустах буквально на сотню метров и увидел следующее: с одной стороны насыпи (у моста) находились узники, из них отбирали по 10 чел., приказывали раздеться до кальсон, переводили через насыпь, ставили над предварительно вырытой ямой и немец–палач из пистолета расстреливал их в затылок. Два других немца заряжали ему пистолеты и давали взамен использованых.
Сопротивления никто из узников не оказывал, только пели интернационал. Очевидно, содержание и пытки в течении длительного времени, после ареста сломили способность к сопротивлению. Всего расстреляли две колонны по 100–150 чел. в каждой.