А ось ми їдемо в гості до маминої сестри. Далеко. А головне, поїздом. Лише цей поїзд і пам’ятаю. Його саме бачу вперше. Хоча залізнична станція всього за півкілометра від нашого дому, але поїзд, на якому возять людей, я бачу вперше. Сам паровоз і вантажні вагони мені бачити доводилось, а ось поїзд для людей мною ще не сприймається. А те, що поїзд прийде з Польщі, взагалі недосяжне для мого розуміння. Це що ж за ворожий поїзд, який, мабуть, і «буржуїв» катає. На цей час у мене вже закладені зерна. Моє вухо вже знає слова «класовий ворог», «імперіалізм», «контра». Незабаром воно почує «шкідник», «шпигун», «ворог народу». Останнє стане крилатим.
Але ось із нічної пітьми врізається в пам’ять промінь прожектора, і мене буквально затоплює світлом, гуркотом і шипінням паровоза. І лише після брязкоту буферів наступає тиша. Ми довго стоїмо в чеканні. Йде перевірка поїзда прикордонниками, в зв`язку з чим, я починаю трохи інакше сприймати слова «кордон на замку». Потім починають і нас перевіряти, і лише увійшовши з мамою і татом до вагона, я залишив на пероні всі свої посадочні враження і поринув у нові. Такого я ще ніколи не бачив. Всі оці полиці, полички, столики, гачки, — повністю заволоділи мною. Мені здається, що я їх розглядав, обмацував стільки, скільки ми їхали. Чого варте лише саме сидіння біля вікна, яке можна опускати і підіймати!
Але приїхали! Мене затиснули в обіймах, і всі кажуть, що я дуже великий. Поступово я розумію де ми, і хто є хто. Ось цей дядечко чоловік моєї тьоті Броні, а це Гірця моя сестра, а он бабуся моя і т. д. З часом я з’ясував, що ми приїхали в Куманівці Хмільницького району Вінницької області.
Село Куманівці дуже велике, за десять кілометрів від районного центру. Мій дядя Янек директор школи цього села, і живемо ми теж у школі. При школі була квартира для директора. Дізнаюсь також, що дядя Янек другий чоловік у тьоті Броні. Першого чоловіка звали Цезар, і він кудись подівся (репресований у 1932 р., і з того часу про нього нічого не відомо). До речі, і Ян Виговський, і Цезар свого часу навчались разом у Київському педагогічному інституті для національних меншин. Після закінчення працювали в одній школі, в якій Цезар був директором. Після його зникнення, Виговський одружився з тіткою Бронею. Протягом всіх років життя цієї сім’ї, пам`ять про першого чоловіка свято зберігалась, і я ще пам`ятаю, як у нашому роду доброзичливе говорили про Цезаря, включаючи і самого Яна Виговського.
Через рік–два ми знову їдемо в гості до тьоті Броні. Тепер уже приїжджаємо у село Вербівку, що за 2 кілометри від Хмільника. Знову школа, але вже початкова (не середня, як у Куманівцях!), дядя Ян уже лише завідуючий у цій школі і живуть вони також при школі. Ця поїздка запам`яталась тим, що було багато народу. Приїхали бабуся з дідусем. Вірніше, приїхав з Брянська дідусь, бо бабуся приїхала раніше і вже жила у тьоті Броні (своєї дочки). Приїхала з Ростова тьотя Рита зі своїм чоловіком Микитою Ткаченком і двома дітьми — Люсею та Борисом. Ціла дюжина людей дорослих, четверо нас дітей… Це було вже якесь сонмище, в якому дорослі мали свій світ а ми, діти, свій. Пам`ятаю роль Гертруди — ватажка — хазяйки, пам`ятаю Люсю, яка через уроджену хворобу ніг пересувалась коли як: коли на нестійких ніжках, коли поповзом, допомагаючи собі руками; кумедного Бориска, від якого ми, дорослі (старші на 3–4 роки), тікали, а він нас, ридаючи, вишукував у кущах, на горищі або на березі озера. Лише тепер я знаю, як під цим розвеселим життям дітей невимушеними розмовами дорослих приховувалась велика драма, трагедія життя багатьох і багатьох громадян СРСР. На цей час дідусь з бабусею та донькою Ритою уже кілька разів тікали до Сибіру. Немає у мене ні вміння, ні місця на папері описати лише те, що я знаю з уривчастих їхніх розповідей, бесід зі своїми дітьми, гірких зітхань і голосінь, що супроводжували той чи інший епізод.
Дідусь мій (з боку мами) Шандурський Іван Антонович, 1877 року народження, родом із села Бубнівка, що за 25 км від Волочиська Кам`янець-Подільської губернії (пізніше Проскурів обласний центр, а потім Хмельницька область). У дідуся було 3 сестри і 2 брати. Бабуся (з боку мами) Ковальська Агафія Никодимівна, 1887 року народження, родом із села Зелене, що приблизно за 20 км від Волочиська. Побрались вони приблизно в 1903 році. Жили в селі Криштопівка, де купили землю (8 десятин), побудували дім (поряд із селом Зеленим). Було у них шестеро дітей: Генріх, 1904 р. н., висланий на Камчатку в 1930 р., пропав безвісті; Антося і Юзефа померли до революції 1917 р., Марія, 1909 р. н. (моя мама), померла 1980 р., Броніслава, 1912 р. н., померла 1970 р. на чужині, Маргарита, 1914 р. н.