— Хлопці, а цього «марусика» батько працює якимось пурисом в управі. Сам бачив як він з бурмістром ручкався[62].
При наступних наших зустрічах я все намагався якось дошкулити своєму сусідові (Головіни жили за якихось 80 – 100 метрів за рогом нашої вулиці): штовхав, робив підніжки, скубав, обзивав, і цим доводив його до плачу. Врешті-решт сам і напоровся на рішучість, як прийнято казати, другої сторони. В який раз, викобенюючись, я дійшов до самого двору скривдженого. Той зайшов у хвіртку, а в дворі батько. Побачивши такою «скислою» свою дитину, Лука Єфремович висмикнув з дровняка «аргумент», тобто, грабове поліно і, з відповідними для душевного стану виразами, жбурнув тим «аргументом» у мене. Не попав, скоріше, не мав наміру попасти, але мета, все ж, була досягнута…
З того часу в мирі і злагоді прожили ми з Лесем все життя.
Незабаром і з другого боку з’явились у мене приятелі. Кажу з «другого», бо Лесь жив по одну сторону нашого житла, а нові приятелі поселились з другої сторони. Там стояв давно покинутий будинок стіна об стіну з нашим. Занесло нових поселенців вітром війни з далекого міста Брусилова. Нова господарка була досить огрядна жінка з двома синами–близнюками Петро і Фелько. Розмовляючи з дітьми, мама ніколи не змінювала їх імен по відмінках, хоч би як того не вимагалось за побудовою її висловлювань.
Першого разу я побачив братів на вулиці, коли вони гнались за собакою, який, підігнувши під себе хвоста, опустивши вуха, намагався стати якомога меншим і не помітнішим. Собака просто таки стелився до землі, гарячково крутячи головою, щоб відшукати якийсь лаз або першу ліпшу щілину і пірнути туди. Тут я мав необережність (як перший хлопець на цій вулиці) щось вигукнути чи то на захист собаки, чи то в осудження собаколовів. Брати без всякого обговорення і попередження взяли мене спереду і з тилу, і швиденько надавали досить дошкульних мордачів. Закінчили вони мене «чистити» так же раптово, як і почали. Мабуть, шкодуючи, що дарма згаяно на мене час.
Поправивши шапку, яку мені було збито на потилицю, я пішов у свій двір і, щоб таки ж не «загубити лице», промимрив більш собі, ніж спритним мисливцям:
— Нічого, нічого, я вас по одному вполюю.
А собаку я таки врятував. Вона за той час знайшла, куди шмигнути.
Мама, глянувши на мене, сплеснула руками:
— Ти що, з котами побився? Як же вони подряпали тебе!
Близнюки були одягнені у куфайки на виріст. Руки їх десь там далеко ховались в непомірно довгих рукавах. Ось вони і хльостали мене кінцями тих рукавів, наче китицями. Видно на рукавах були ґудзики, які залишили виразний слід. Попри всі прикрощі першої зустрічі, ми досить швидко потоваришували. Петько і Фелько були, як кажуть, бідові хлопці. З ними не занудьгуєш. І в хаті їхній було весело. Мама їхня, тьотя Гражина, придбала двох кумедних поросят і поселила їх в першій прохідній кімнаті. В другій, глухій, жили самі.
Бувало прийдеш, то раніше, ніж зайти до людей, поспілкуєшся з поросятами. Ніякої огорожі (клітки) не було. Поросята миттєво, постукуючи по дерев’яній підлозі копитцями, кидались до ніг гостя, швиденько обнюхували і все намагались гризнути черевика. Кімната була вузенька і довга. Так що обійти кумедних поросят і те, що лежало на мокрій підлозі, паруючи специфічним запахом, було досить складно. Та якось люди давали собі ради.
В «людській» же було затишно і весело. Хлопці багато розказували про свою батьківщину — Брусилів. На вулиці їх так і прозивали: «брусилівці». По-моєму, вони навіть пишались тим.
Скоро спорожніле містечко наповнилось людом. Майже водночас на залізничну станцію почали прибувати вагони із «сталінградцями» і «таганрожцями». Щодо перших, то серед них не було жодного чоловіка — одні жінки з малими дітьми. Їх було кілька десятків сімей, і розселились вони, здебільшого, по спорожнілих хатах нового міста. Розказували приїжджі, що їх переселено із зони бойових дій з-під Сталінграду.
Якщо сталінградівці, натерпівшись від постійного ризику, голоду та всіх інших незгод, тихесенько і діловито зайнялись пошуками способів здобування хліба насущного, то таганрожці постали перед міщанами якоюсь шабашною ватагою, яка втішається, що добре прожила саме цей день, а далі що буде, то буде… Серед цих новоприбулих тільки невеличка частина були сімейні, а то все молоді та середнього віку чоловіки. Всі вони були завербовані організацією Тодта[63] як спеціалісти по ремонту літаків. Де вже там в Таганрозі було таке виробництво, ми тоді, звісно, не знали. Ми тільки чули, що прибулі були кваліфікованими слюсарями, електриками, механіками, токарями і таке інше. Мабуть, у німців вони були в ціні, бо ті видавали їм продуктові пайки, платили заробітну плату.
63
Напіввоєнізоване відомство (підпорядковане командуванню вермахту) для будівництва укріплень та інших потреб армії.