В ангарах, казармах колишнього військового містечка розпочато облаштування виробничих цехів, майстерень тощо. На слуху тільки й чути було: «Юнкерс, Юнкерс». Мабуть, там збирались ремонтувати бойові літаки типу «Юнкерс». Огорожу містечка відремонтували, поставили сторожові будки, встановили суворий пропускний режим. Деякі місцеві чоловіки, через своїх нових постояльців, почали шукати якоїсь можливості влаштування на те виробництво, бо безробіття і злидні ставали все більше і більше дошкульнішими. Видно, що німці мали серйозні наміри по організації польових авіаційних майстерень, бо незабаром розпочався другий етап облаштування. На лузі, між двома рукавами Бугу, аж до пагорбів під Соколовою, почали ходити якісь люди з вимірювальними приладами: теодолітами, мірними лінійками, довжелезними мотузками. Вони міряли, забивали кілочки, наводили межі і все це під команду того, що безперервно заглядав в окуляри свого триногого приладу. Скоро всім стало зрозуміло: готуються будувати аеродром. Та видно не судилося окупантам облаштуватись. Фронт поволі почав наближатись, глибокий тил для німецьких військ під ударами радянської армії скорочувався і скорочувався. Ажіотаж навколо будівництва швидко погас. Кудись поділось начальство. Робітники–авіаційники залишились напризволяще. Відродження німецьких люфтваффе[64] не відбулося.
Як часто буває, будь-які події чи обставини, мають, так би мовити, свій позитив. Для нас, підлітків, «позитив» був хоч би в тому, що нудьгуючі молоді чоловіки охоче приймали пацанів в свою компанію, з захопленням розповідали про «перемоги» над тутешнім жіноцтвом. Ми швидко засвоювали таку звучну російську мову, багатющий розсип її ненормативної лексики.
Неодмінною складовою довгих осінніх вечорів була їх «музична частина». У гурті таганрожців завжди знаходився гітарист. Мене захоплювало уміння такого виконавця не стільки відщипувати на струнах два — три акорди для надання потрібного ритму, скільки уміння вести мелодію і саме її музикою створювати настрій. Знайшлися скоро й серед наших охочі та кмітливі. Вони досить успішно почали переймати техніку гри; тим більше, що старші наставники доброзичливо і терпляче «ставили» їм руку. Звісно, переймалися «учні» не тільки технікою, а й тематикою. Була та тематика досить звуженою і ущіпливою: все більше про «Мурку», «Волну морскую», про «Костю с одесского причала…», ну і «про любовь несчастную«…
Вперше тоді довелося почути радянську табірну пісню: про політв’язнів, про сибірські табори… Деякі з тих пісень запали в пам’ять на все життя.
Зовсім мало залишилось у Хмільнику тих братків–таганрожців. Більша частина їх пристала до останніх обозів відступаючих окупантів. Декілька родин залишилось. Так я познайомився та зійшовся з Віктором Голосовим, який трохи згодом врятував мене, щонайменше, від каліцтва. Про це далі.
Дні, тижні, місяці окупаційного режиму мали для нещасних людей досить змінну напругу по силі своєї течії. Незмінним, непорушним було для них тільки одне — залишитись живими. Потрібно було шукати засоби для виживання, бо все, що можна було продати — було продане; все, що можна було обміняти — обмінене; заробити ніде.
Щоденно мама спускалась до річки набрати води. Ось і звернула увагу на острівець, що утворився посеред річки після весняної повені. Знайшла брід, роздивилась, скільки тієї незаселеної землі, розтерла на долоні жменьку мулу. На другий день раненько підняла мене, зібрала два тлумачки насінної картоплі, і до полудня ми ту картоплю висадили на острівці. Садили прямо в цільний ґрунт, попередньо не скопуючи. Мул ще не влігся як слід, не затужавів. Влітку мама ходила підгортати вже сама. Копали у вересні. Такого врожаю більше не бачив: два корчі — відро, рідко три корчі — відро. Накопали 300 відер — 150 пудів. Сусіди заздрили по-доброму, перемовляючись: