— От, Кульчицька, додумалась!
Найважче було переносити бараболю з острівця у льох.
На другу весну той острівець знесло повінню.
Знайшлась і для мене робота, не постійна, сезонна, але все ж таки — робота. Поруч з нами, десь за сорок — п`ятдесят кроків, стояв напівзруйнований католицький храм. Взялися парафіяни відремонтувати костьол, щоб можна було правити службу, помолитись, охрестити дитя, висповідатись, поставити свічку за упокій. Згодили муляра з Війтовець пана Домбровського. Дідусь Домбровський — середнього зросту, сухопарий, з трохи уповільненими рухами, мав таку ж уповільнену манеру вести розмову. Зате будь-яка робота, за яку брався пан Марцін, як його називали, просувалась напрочуд швидко.
Мама, нічого не кажучи, підвела мене до дідуся Домбровського, привіталась, і між ними відбулася така розмова:
— Оце він.
— Добже, пані.
Тут же пан Марцін сказав, звертаючись до мене:
— Ми, хлопче, маємо за півтора — два місяці привести до божеського стану цей храм. Люди надіються на нас.
З тієї настанови найбільше мене вразило слово «ми», і хоч в подальшому моя участь у відбудові костьолу полягала в тому, що я замішував розчин, підносив вапно, глину, пісок, настеляв дошки, рубав дріт на цвяхи, подавав, складав, замітав — я запам’ятав оте, папа Марціна, «ми». Сам же «головний виконроб» (перші кілька днів у «бригаді» було тільки нас двоє) — і муляр, і маляр, і тесля, і слюсар; до будь-якої роботи в нього «стояли» руки і «варила» голова.
Коли треба було виконати складну і важку роботу, з Дяківець, Соколови, інших сіл, приходило 5–8 чоловіків. Працювали вони не за платню, а якби «офірували» свою працю.
Скільки та людина показала мені! Скільки, за якихось два місяці побачено мною житейської мудрості! Але ж дідуньо Домбровський майже не розмовляв зі мною, не повчав, не дозволяв, не забороняв. Просто був поруч, я бачив, як він працює, як спілкується з людьми, як поводить себе в храмі Божому. Все, що треба було мені зробити, майже ніколи не загадувалось ним, а поверталось такою стороною до мене, що було зрозумілим і за порядком виконання, і за об’ємом роботи. Домбровський уміло і визначено комбінував знаряддями праці: клином, важелем, колесом. З часом людство урізноманітнювало види тих знарядь, придумуючи всілякі похідні з них: підйоми, ломи, котки і т.ін.
Пощастило бачити, як пан Марцін організував демонтаж залізних таврових балок, що ділили середню частину храму на два поверхи.
В 30‑х роках костьол було закрито. В його приміщенні організовано майстерні районної машинно-тракторної станції МТС.
«Нові господарі» дбали про раціональне використання виробничої площі.
Поділивши костьол по висоті на дві частини, будівельники вирубали в членувальних колонах глибокі ніші і заправили в них кінці восьмиметрових сталевих тавр сорокового номеру[65]. Приміщення майстерень стало двоповерховим, Для підйому багатотонних балок використовувались ланцюгові талі[66], парові крани, лебідки.
Війтовецький «інженер» добрався до таври із зовнішньої сторони мурованої стіни, виколупавши в торці балки кілька цеглин. Робітники склали чотири кліті (зруби) і підставили їх на котках: два — під тавру в середині будови, а два — зовні, в тому місці, куди мала посунутись сталева балка.
За допомогою чотирьох метрових важелів під тавру підкладено декілька грабових кругленьких оцупків, клинами встановлено потрібний кут нахилу таври в сторону її виходу і… залишалось тільки підштовхувати непотрібну залізяку з храму. Висунуту таким чином тавру спускали по латах на землю. За першою виштовхали й інші.
Пан Марцін не метушився, не кидався командами, він стояв і дивився. Правда, погляд його був виразним і легко читався… Коли ж йому доводилось втрутитись, то для робітників досить було його отриманого поруху руки, або ледь помітного нахилу голови.
Робота йшла легко, невимушено і швидко. Спостерігаючих, цікавих було набагато більше, ніж виконавців. Я теж мав своє робоче місце і почував себе рівним серед цих досвідчених дядьків.
Таких «толок» було кілька, а то в подальшому ми долали кусок роботи за куском все вдвох та вдвох.
Про якусь платню я не питав, а мені не казали. Не прийнято це в нас. Раз мама домовлялась, то так має бути.
Вичистивши вівтар, середню частину, притвори і захрестя від всього непотребу, ми почали підготовку до мурування престолу. Це такий прямокутний стіл посередині вівтаря, на який кладуться атрибути богослужіння. Мені треба було викопати яму для закладки фундаменту, і коли вже розпочав цю роботу, то пан Домбровський (зайнятий якоюсь іншою роботою) сказав, що треба копати глибше, аби пересвідчитись, що там немає порожнин, неущільненого ґрунту і т.ін. Сказав, і як у воду дивився.