Я побачив: у «гнізді» стирчав оцупок деревини. Подане мені свердло вкрутив в напівтрухлявий кілочок і досить легко його витягнув. «На землі» швиденько підтесали обземок хреста, тепер вже за відомими розмірами, і… «віра»[69] до мене. Тут настала найризикованіша частина роботи, хрест досить важкуватий (дубовий) і, щоб поставити на місце, треба було обома руками належно виважити його і при цьому не втратити рівноваги.
Виважив. Не втратив. В руках тримав же бо хрест…
Ще хвилина на те, щоб законопатити тавотом[70] щілини навкруги обземка хреста і… «майна» «на землю».
Пан Марцін сказав мені, що на сьогодні достатньо і я можу йти додому. Мама чекала мене. У двір вона не виходила і у вікно в сторону костьолу не дивилась. По тому, як вона подала мені їсти, відчув, що вона пережила до того часу, поки я не появився в дверях.
Стояв той хрест понад десять років. Поки я нікуди не виїжджав з міста, то цей епізод поступово вивітрювався з моєї пам`яті; так що ні я сам, ні хтось з моїх товаришів і не згадував про нього. А ось, коли став навідуватись з далеких країв, то першим кидався в очі хрест, і я тоді згадував, як то було.
Чи не одна з найвищих будов у місті, після чергового мого приїзду, виявилась не була вже такою й високою. І схили даху не такі вже й круті, і сам хрест не такий вже й великий, і, взагалі, нічого особливого в тому не було.
Особливе, все ж таки, було. Зразу ж після встановлення хреста, мама вирішила мене охрестити.
На першу службу в костьолі з`їхалося багато прихожан зі всієї округи. Вперше в житті довелося побачити таке захоплююче видовище. «На хорах» встановлено не бачену, не чувану до того справжню фісгармонію. Прониклива мелодія, злагоджений спів зворушували душі парафіян.
З усього ритуалу запам`яталась прохолода священної води, якою окроплено нас, хлопчаків, та подарована пробощем невеличка книжечка «Катехізм католіцкі для дзеці».
Дідусь Домбровський помер холодної і голодної зими 1947 року.
Згодом «прилаштувала» мама мене до роботи в «Кооптасі». По «совєтах» німці залишили таку організацію в недоторканості, бо дуже вже було зручно через той «Кооптах» вигрібати у селян для потреб Рейху кури, качки, гуси, яйця.
Директором районного «птаства» був якийсь Згурський. От мама й пішла до нього додому (знайома була з його дружиною) і впросила, щоб «зглянувся».
Йти на роботу треба було через усе містечко, аж до станції вузькоколійки. Поставлено мене на збивання скриньок для яєць.
Першого дня збив я тих скриньок п’ять чи шість, а далі вправно збивав і по п`ятдесят. Старався. За десять скриньок давали одне яйце. Заробляв я не так, щоб дуже, зате навчився забивати цвяхи — семидесятку[71] за два удари молотком.
Згодом мене перевели на більш «хлібне» місце у бригаду вантажників–експедиторів. А це вже серйозно!
Вантажник, та ще й експедитор, має доступ до матеріальних цінностей. Як тільки накопичувався на складі вантаж, то треба було доставити його в Козятин[72]. Це означало, що наша бригада (чотири чоловіки) мали завантажити дві здоровенні німецькі автомашини яйцями (500 штук в одній скрині), або великими клітками з живністю (кури, гуси, качки) кілька товарних вагонів.
Коли їхали машиною, то в кабіну сідали шофер–німець і солдат з гвинтівкою, а ми, вантажники, вмощувались по двоє в якийсь закуток в кузові . Їхали до перехрестя дороги на Любар з середньою швидкістю, а вже на перехресті німець гнав машину з натужним ревом двигуна, аби якнайшвидше перескочити небезпечну ділянку дороги. Згорілі, понівечені остови машин по обидві сторони дороги свідчили, що не кожного разу вантаж доставлявся за призначенням…
Коли ж їхали залізницею, то до Козятина — товарного прибували напівзомлілі. В завантажених до самої стелі вагонах з клітками нещасних курей була така духота і такий сморід, що спирало дихання, починалася блювота паморочилась голова. Двері відкривались лише на станції призначення, а вже тут треба було здавати весь товар.
Додому везли по дві–три курки, а то і гусці, до того ж, втішалися й тим, що самі вціліли.
Награбованого німцями в наших краях було достатньо лутку виважиш, де якийсь хлівець завалиш. І все це крадькома, щоб не скрипіло, не гупало, не деренчало.
Другим здобутком були книжки. Здебільшого, можна було натрапити на них на горищах. Закутки, ледь-ледь освітлені променем через зсунуту черепичину чи якусь іншу щілину, часом відкривали очам таке багатство, що дух захоплювало. Які скарби попалились! То півметровий стос «Нивы»[73] з досконалими фотографіями, репродукціями; то Брокгауз і Єфрон[74] з розтлумаченням всього і всіх на світі; то біблейські фоліанти Старого і Нового завіту на мові Ісуса Христа; попадались товсті книги в палітурках із шкіри та глибокотисненим шрифтом їх назв, в зміст яких проникнути було мені не по силі.
73
Нива – громадсько-політичний, літературно-художній ілюстрований журнал. Видавався в Росії до 1947 року.