Для того, щоб «подорожувати» по горищах, не треба було давати собі труду переходити з хати в хату, шукати вхід на те горище, думати, як вилізти на нього.
Будинки стояли так щільно, що можна було перелізти по верху з одного на другий і так далі через слухове віконце, чи поміж латами[75].
Опинившись на «об`єкті», перш за все витримуєш паузу, щоб призвичаїтись до сутінку, роздивитись хоч трохи, в якому місці виставлено комин, як йдуть лежаки, на якій висоті бантини, крокви, щоб лобом їх не лічити. Розгледівши і зорієнтувавшись, починаєш поволі просуватись у самісінькі закутки горища, густо засновані павутинням.
Нарешті, серед подертого і зітлілого лахмітгя, розпарованого зношеного взуття, потрісканих і щербатих черепків глиняного посуду, стільців без одної–двох ніжок, — часом натрапляєш на скарб — книжки, покриті товстенним шаром пилюки і горобиного посліду.
Чому книжкові скарби знаходились в глухих закутках горищ, я зрозумів через багато років пізніше: то все були видання дореволюційні а отже, — контрреволюційні. Власники тих багатств, щоб не вскочити в халепу, в такий спосіб вирішили позбавитись її. Добре, що в такий, а не спалили.
Якось трапилось мені погожого дня проходити через міський парк, що розкинувся на кількох гектарах в підніжжі замкової гори. На просторій галявині, обрамованій з однієї сторони берегом річки, з інших — щитом чагарнику, на добрих конях гарцювало кілька вершників.
Спершу вся моя увага зосередилась на конях. Їхні високі ноги з білим перев`язом коло самих копит безшумно перебирались так, наче коні виконували якийсь танок. Крутий вигин шиї вказував на їхню добірну породу. Гострі вуха тремтіли, даючи знак, що готові почути ту мить, коли пролунає команда.
Увага моя відволіклась од коней, тільки-но я почув, як один з вершників заговорив жіночим (!) голосом.
Доводилось мені чути і читати про жінок на конях. А ось бачити — не доводилось. Незвичним було те, що вершниця нічим не відрізнялась від вершників.
У всіх були чорні крислаті капелюхи, світло-коричневі шкіряні штани–галіфе, однакові з численними ґудзиками, камізельки, з-під яких випинались білі сорочки. Вузенькі краватки–шнурки розсікали навпіл груди вершників так стрімко, нібито роздвоювали і їхні обличчя. Руки, зачохлені в пальчата, були при ділі: одна тримала ціле гроно вуздечок для послуху коневі, друга — короткий батіжок–стек з дерев`яним окістом. Лискучі халяви чобіт з високим підбором, встромлені в металеві стремена, щільно облягали чепрак животини. Так розважались на «своїх», тепер, угіддях кінною виходкою різні штадт–гебіткомісари, вправляючись один перед другим на просторій галявині старою парку.
Не можу сказати чому те, ненароком побачене, вдарило мене важкою гнітючістю, хоч вершники, по всьому було видно, мали гарний настрій — сміялись, дружньо підбадьорювали вправкиню і, взагалі, тримались хвацько.
Продовжували тягнутись дні окупації. Поняття «тимчасовість» поступово губило свою первинну значимість. Навіть славнозвісні події зими 42–43 років на побережжі Волги і в степах Дону — чутки, про які докотились до пагорбів українського Поділля — мало втішили покинутий на поталу і нещадно затиснутий ходою війни місцевий люд. Дуже то вже було далеко — за тисячі кілометрів від порогу хати. Кожен шукав як вижити зараз, як утримати родину, як зберегти хоч якесь обійстя.
Довелось мені знову стати «зв’язковим».
На той час тьотя Броня жила в селі Війтівцях, в родині свого чоловіка. Дядька Яна мобілізували на війну. Доля його склалась так як у мільйонів радянських чоловіків–червоноармійців. Пришкутильгав він додому в кінці грудня 41‑го, поранений, схудлий і вкрай мовчазний. З розмов між сестрами я взнав, що як Миколайович, перебуваючи в оточенні під Брянськом, був поранений в ліве стегно, що підібрала його і виходила російська родина, що він тяжко хворів і лише, коли фронт, просунувся далеко на схід, зміг дістатись до рідного дому.
Мої ж обов`язки «зв’язківця» були не складні. Треба було кілька разів на тиждень «збігати» в село Війтівці до тьоті, взяти там приготовлену роботу для мами, потім віднести назад, потім знов занести на примірку і таке інше. Відстань у вісім кілометрів я долав за півтори години.
Кожного разу тьотя Броня знаходила чимось мене нагодувати. В селі з цим було трохи легше. А одного разу, коли мені вдалось прислужитись, то чи не вся сільська вулиця заговорила про мене, з чого я теж скористався, щоб «стригти купони».
75
Лати, комин, лежаки, бантини, крокви – будівельні складові конструкції горища будь-якого будинку.