А справа була така.
Черговий раз, вбігши в тітчин двір, я помітив, що навколо розлогої вишні зібрався цілий гурт жінок. Були там і мої однолітки — трохи старші і трохи молодші. Всі вони позадирали голови догори, про щось гомоніли. Деякі показували рукою кудись у верхівку старої вишні. Найбільше бідкалася тьотя Броня.
Підійшовши ближче до гурту і теж задерши голову як всі, я побачив бджолиний рій, що вилетів з вулика і всівся на самій верхівці дерева. Щось спонукало бджіл покинути вулик[76]. Але для власника пасіки, то велика біда. Спокусі покинути гніздо можуть піддатись і другі бджолині сім`ї, і тоді втрати неминучі. Скільки–то праці треба буде прикласти, щоб розстаратись на нову пасіку хоч би в три-п`ять вуликів. До того ж, пошесть (залишити вулики) може передатись і сусіднім пасікам. Саме це стривожило людей і вони так близько і співчутливо прийняли нещастя, яке поки що трапилось тільки в сусіда.
Я знав, що треба робити, як це робилось на пасіці в Вуглах, де жила моя бабця.
Тут же у дворі, вгледівши на призьбі кимось залишений очеретяний кошичок, я підхватив його і до тьоті:
— Дайте пів ложечки меду.
Вона змастила кількома крапельками меду денце кошика і подала мені догори, бо я вже сидів на першій гілляці вишні.
Затиснув під коліно ногавиці благеньких штанців, закатав по лікті рукава сорочки і поволі, дуже обережно, повзучи по стовбуру поміж гілляк, підтягнувся до самого рою. А що таке рій? Треба уявити собі пузатий череп`яний кухоль, перевернутий до низу витягненою шиєю. То так бджоли обліпили свою матку породільницю. Інші бджоли рояться навколо кухля — стережуть його. Тепер, патичком поволеньки розгортаю стінку кухлика в найтовщому місці і добираюсь до матки. Її легко впізнати: тулуб в півтора–два рази довший від тулуба її дітей, жовтувате черевце, міцніші крильця. В цей момент завмираю, дихання дуже стримане бджоли–вартові обліпили мене, повзають по руках і обличчю, ворушаться у волоссі на голові, злітають, сідають — принюхуються. Нарешті вигортаю матку у заздалегідь підставлений кошик. Залишається чекати, аж поки бджолина «свита» не обліпить матку тепер вже на дні кошика, а «варта» перенесеться на новий об`єкт охорони. Коли ж я, «герой», спустився на землю, тітка Броня з вдячністю дивилась на мене. Та й сестра моя Гірця теж не зводила з мене своїх широких очей.
Надвечір прийшов дядько Ян. Не знаю, що там йому розказували, але вийшовши з хати, постояв мовчки біля мене і, думаючи про щось своє, поклав мені руку на плече.
З розмов старших стало мені відомо, що Ян Миколайович займається добуванням торфу. Безлісе село потерпало без дров. Обходились люди соломою, бур`яновим сушняком; в кого була скотина, то пильнував кізяки, щоб бува сусід не перехопив. Кмітливий і завзятий до роботи Ян Миколайович, як тільки став по весні на ноги, задумав розробляти занедбане торфовище на далекій околиці села. Самому не потягнути та й небезпечно. Почав він організовувати жіночу бригаду, попередньо знайшовши порозуміння із старостою села. В подвір’ях мешканців села стали з’являтись акуратно складені стосики висушених торфобрикетів. Мало того, Ян Миколайович привіз цілу фуру тих брикетів нам у містечко. Було те паливо не добірне: багато попелу та диму і мало тепла, та перебитись, все ж таки, можна. Підводу з кіньми довелось відганяти мені, бо Ян Миколайович занедужав. Коней не гнав на возі лежав хворий.
На осінь 43‑го загальна «атмосфера» у місті почала мінятись. Дійшли звістки про програні німцями битви під Сталінградом і Курськом, поразки гітлерівських військ на сході України.
Свій відступ німецька пропаганда пояснювала якимись там стратегічними, вищого порядку, міркуваннями. Нібито виникла потреба скоротити видовженість фронту, або випрямити його; перегрупувати, передислокувати армію, корпуси, дивізії.
Проте, «сірий» народ містечка і його округи досить швидко розібрався в хитросплетеній термінології і, коментуючи всі ці морфемні вибрики, заміняв їх одним влучним, хоч і не до друку, терміном — «вс…ся». В який раз, читаючи в місцевій газетці бадьорі повідомлення про успіхи німецького війська на Заході чи Сході, так і казали — німець знову «вс…ся», чомусь користуючись в цій граматичній конструкції лише одниною.
Бруківкою міста все частіше гуркотіли довжелезні колони гусеничної і колісної бронетехніки і ми, хлопчаки, швидко зорієнтувались у відмінностях «тигрів», «пантер», «фердинандів, калібрах багатоствольних чи довгохоботних гармат, швидкострільності зчетверених кулеметів, потужності двигунів страхітливих вантажівок. Знали, що ці монстри там будуть розлущені нашими «катюшами», «ванюшами», «тридцятичетвірками», «ілами» та «петеерами».
76
Найвірогідніше це процес саморозмноження, внаслідок чого бджолам стає тісно у вулику і вони шукають більш просторого «приміщення».