Відловлених чоловіків відвезли в гестапо. Поставили охорону.
За кілька днів після того, як до в’язнів приєднали ще групу нещасних. Приїхала з Вінниці спецкоманда. Якийсь «оберст»[79] вказуючи пальцем, за хвилину розсортував «контингент»: наліво тих, кого відправити на каторгу до Німеччини, направо кого до ями на околиці містечка. Вирок негайно виконано: перших погнали на залізничну станцію, других повезли на околицю…
Від «подорожі» на околицю Бориса і ще одного хлопчину врятувало прагнення німців до «порядку». За годину до приїзду «сортувальників» хлопців відрядили чистити дворовий нужник. Дякуючи самим собі за витримку, вони пересиділи зловісні хвилини в спасенному місці, а тільки-но двір спустів і охорона зняла варту — дременули через вузенький лаз попід огорожею, скотились у вибалку і манівцями вибрались за місто.
Довелось і мені декілька разів вскочити в халепу. Через місто проходила, скалічена десь на Кавказі, гірничострілецька частина. Групка німецьких вояків облаштувалась для обіднього перепочинку на подвір’ї під самими вікнами нашого житла. Я вже описував на якому–то місці був поставлений той будинок, де нам випало прожити значний час німецької окупації. Хто б не йшов, куди б не їхав, а минути тієї оселі неможливо.
Розпакували солдати свої ранці, подіставали сухий пайок і взялися до справи. Хтось із них попросив маму підігріти консерви, дати миску чи якесь інше начиння.
Закінчуючи привал, один із солдатів запитливо кинув погляд на мої ноги, розпакував знову ранець, витяг звідти пару черевиків і поставив їх біля моїх ніг.
Що то були за черевики!
Такого взуття мені ще не доводилось бачити.
Оковані мідною пластиною на обцасах і носаках; підошва товстелезна з густо натиканими блискучими і гострими металевими шипами, вправлені сталевими обхватами. Ціла низка металевих гачків на халявках шнурувалась шкіряним паском. Всередині черевики були вистелені собачою шерстю, а з халявок витягувались цупкі брезентові панчохи, які щільно облягали литки ніг. Та чи не найбільшою диковиною була їхня вага і те, що вони не згинались в підошві. Саме за цих двох ознак я був позбавлений можливості не те, щоб бігати, а й ходити.
Все ж не допомогти! «едельвейсівцям»[80] диво–черевики закріпитись на скелях Кавказу…
Мабуть, цього разу я виручив німця тим, що значно полегшив тягар його похідної викладки.
Мені не була від того незаперечна користь. По-перше — взутий «навічно». По-друге черевиками тими із захватом «рубав» дрова, трощив на друзки будь-які дерев`яні «конструкції». Хлопці дивувались і заздрили, коли я черевиком розколошмачував деревостій, виважував цівки зі стіни, відривав лати покрівлі. Заправлю ногу під дошку, наче важіль, натисну і… пеньк! Відлітає дошка разом із цвяхами. Покладу жердину на пеньок, кілька разів вдарив ногою і з-під черевика маю декілька поліняк. Та не тільки це: може кригу розбити, можу залізяку зігнути чи вирівняти, міг і собаці під щелепу наставити черевика. Місяців зо два, або й три я викаблучувався в тих черевиках. Тільки не дарма кажуть: як приходить, так і відходить.
Треба було принести води в хату. Взяв відра, пішов до річки[81]. Напівдорозі, біля колишньої контори[82], де німецькі тиловики розмістили продовольчий склад, стояло дві вантажні автомашини і одна легкова блискучий чорний «Опель». Солдати діловито переносили з машин у будинок важкі свинячі туші, громіздкі ящики, мішки, пакети і т.ін.
В «Опелі», з відкритими дверцятами зі сторони пасажира, сидів якийсь високого рангу німецький офіцер. Що то за «висока птиця» я здогадався і по тому, як він сидів, поважно відкинувшись на спинку сидіння і виставивши праву ногу на підніжку, і по тому, яка на ньому була шинель. Пальто — шинель окомірчене коричневим м’яким хутром, з-під відкинутої поли теж виднілась хутряна підбивка. Козирок кашкета був густо нагаптований сріблястим позументом.
Взагалі-то, в подібному випадку краще було б оминути того легковика, та вже було пізно. Скоріше відчув, ніж побачив, що «гер офіцір» «пасе» мене. І не так мене, як мої ноги в «едельвейсівських» черевиках. Не піднімаючи очей, намагаючись вдати байдужість, розмахуючи відрами, я порівнявся з легковиком і вже на кілька кроків минув його, коли почулось різке:
— Ком цу мір! (Підійди до мене!)
Я зразу ж став меншим, повернувся, зробив два кроки до машини.
— Во часі ду зольхе шде гештолен? (Де ти взяв таке взуття?).
Відповіді моєї офіцер, звісно, не чекав, а тут же гукнув «унтера», мабуть, старшого над солдатами–вантажниками, кинув йому коротку команду. Унтер, клацнувши закаблуками і ствердивши прийняття команди статутним «Яволь», взяв мене за барки і повів за ріг будинку–складу, де був вхід. Та видно, в унтера були свої клопоти, бо піднімаючись на ганок, він передав мене зустрічному солдату, а сам повернувся до машин. Спересердя, що його напівдорозі збили з свого наміру, солдат поспіхом завів мене в довгі і темні сіни, пошарпав за одні–другі–треті двері і, нарешті, знайшов потрібні, відкинув клямку і шпурнув мене разом з відрами всередину. Від того, що я пірнув у м`ясо й кров, захопило дух. На вбитих під саму стелю гаках висіли тваринячі туші і під кожною загустіла пляма крові. Своєрідного колориту цій «картині» надавали промені денного світла, що затоплювали комору через вікно. Прийшовши до «тями», почав більш інстинктивно, ніж свідомо, шукати «вихід», як в конкретному, так і в загальному розумінні цього поняття.
80
«Едельвейс» – (нім.) квітка, що росте в горах на великій висоті. Назва спеціально тренованих та екіпірованих військових об’єднань вермахту для ведення бойових дій в гірських умовах.