Кажуть: біда і мучить, і учить…
Обережно натиснув на двері, вони трішечки піддались, скільки дозволила слабина клямки. Причинив назад, зауваживши сам собі, що невеличка щілина все ж таки є. Обмацав кутки, підійшов ближче до вікна: було добре видно двір, як німці сновигають сюди-туди, то з вантажем до танку, то без вантажу біжком по східцях і зникають за рогом.
Вікно подвійне, засклене, не заґратоване. Нижня шибка внутрішньої рами розбита. Тут же на підвіконні лежать скалки розбитої шибки. Пронизує думка: як цим можна скористатись?.. Відбираю найбільш продовгувату скляну пластинку і приміряю, чи ввійде вона в двірну щілину. Залишилось вибрати момент. В сінях підлога періодично здригається під кованими солдатськими чобітьми розвантаження продовжується. У вікно мені видно, коли виходять з ґанку німці «впорожні», і коли «повні» щось несуть у будинок–склад з машин, які стоять за рогом будинку. В приміщеннях німців підсвідомо вловлюю певний ритм. Кожною клітиною тіла відчуваю, що гаятись не можна, допоки німці зайняті роботою.
Обережно просовую уламок скла в щілину, одноразово слухаю: чи не почуються кроки в сінях, а через вікно слідкуючи, німці наближаються до танку, чи ще за рогом будинку.
Мить вибрано!
Скинувши клямку, виходжу в сіни. Перед виходом на ганок, погляд потрапляє на ящик з вибитим дном. Притуливши того ящика до грудей, виходжу на ганок, завбачливо даючи дорогу солдату, що зігнувся під тягарем мішка. Тіла свого не відчуваю, Хоч би не зустрівся німець, який вкинув мене у комору. Роблю вигляд, що маю намір викинути «свій» ящик на звалище за майстернями в кінці двору. Пронесло…
Манівцями шмигонув, обминувши свою хату, до Леся. Вговорив його розказати моїй мамі, куди я подівся. Через годину–дві й сам прийшов. Щоб «замести сліди», кинула мама ті черевики в пічку. За деякий час сморід по хаті розвіявся, залишилась тільки купка обгорілого залізяччя, присипаного сірим попелом. За черевиками не жалкував. Шкода було відер, що залишив в коморі[83].
Наступними подіями зими 44‑го ця «пригода» затерлась у пам`яті, тим паче, що кожний день того життя був пов`язаний суцільною низкою таких гостро–небезпечних ситуацій, що вони, нанизуючись одна на одну, утворювали ланцюг повсякдення.
Зрозуміло, що все те відбувалось не лише зі мною і не тільки в тому місці, де був я. Таке відбувалось чи не з усіма людьми, яким доля визначила бути на окупованій ворогом території. Кожен з них міг би розказати про себе і про той час.
Зимові місяці 44‑го запам’ятались явними ознаками німецького «драпання». І хоч вони вперто називали те «драпання» різними словами–замінниками, по всьому було видно, що «дранг нах остен»[84] повернувся в протилежну сторону і люди слушно стали називати цей «стратегічний» задум «дранка захід».
Лінія фронту хоч і «скорочена», хоч і «вирівняна» поволі, але незмінно наближалась. Над містом все частіше пролітали армади фронтової авіації, все більше густішав потік військової техніки, «і вже в самому кінці лютого все виразніше було чути гул артилерійської канонади.
Ще запам`яталась та зимова пора вкрай розкислими полями, розтовченими вщент дорогами, густим і мокрим повітрям.
В один із таких сірих днів, перевзуваючись в хаті (на подив мами), почув, що в дворі тріщить дерево і натужно реве двигун. Глянув у вікно: дерев`яна висока огорожа подвір`я вже повалена і по ній, наче по настилу, повзла якась потвора. Всякої химерної техніки тієї пори я вже надивився, а такої потвори ще не бачив. Помісь мотоцикла з танкеткою на гусеницях, тільки в два рази довша. З потвори вилізло четверо страховиськ. В металевих касках, защеплених ремінцями під підборіддям, на грудях, вище до шиї, металеві пластини на ланцюгу, нижче — металеві «шмайсери» — автомати, на широкому поясі чого тільки не поначіплювано: шкіряна кобура з пістолетом, патронні ріжки для автомату, граната, ліхтарик, якась металева плоска коробка, циліндрична коробка, ніж–тесак, ще і ще щось… Семипудові страховиська з головами–баняками позлізали з потвори, повитягали якісь пакети, коробки і з тим усім, гергочучи між собою, посунули до наших дверей. З вікна було добре видно, як вони чобітьми відкривали двері танку і тут же ми почули, як розчахнулись двері в сінях. На нас, закляклих попід стіною, жандарми і не глянули, а посунули прямо в кімнату, наче вони там бували не один раз. По всьому було видно, що «гості» знайшли місце для обіду і перепочинку. За годину–другу застілля почало набирати належного в таких випадках підйому. Голоси перекрикувались, проривались вигуки, намагання заспівати, аж поки все не злилось у вируючий котел. Пролунало декілька пострілів, за ними регіт. «Хазяї», тобто ми, не могли наважитись сказати щось між собою навіть пошепки. Лише по тому, як мама склала руки, я зрозумів, що вона в молитві. Помилуванням для нас було хоч те, що заїжджі не виходили з кімнати і, взагалі, не мали до нас ніякого діла.
83
В 70-х роках місцеве домоуправління проводило ремонт будинку, в якому жила мама. Квартиронаймачів відселили тимчасово кого куди, а маму - в той будинок, де відбувались події зі мною 35 років тому. Провідуючи її, я побачив і ганок той, і сіни, і комору...