Нарешті запала тиша. Така тиша чомусь більше загрозлива, ніж недавно проїжджений по нас диявольський вирот. За стінкою почулось надривне, булькаюче запопадне хропіння потвор. Може від суготіння повітря, а може від дрижання речей, двері в кімнату напіввідкрились. Навіть хвороблива уява не могла б створити такого «пейзажу».
Повисмикувані спідні сорочки, на один рукав френчі, розперезані штани: хто босий, хто чоботом в ліжко, а тулубом на підлогу, хто звисає на стільці. А зброї! Зброї наче в цейхгаузі: на вибір і де попало.
Щоб якось не наступити комусь з арійців на руку, або не зачепити кинуту залізяку, я все ж таки шмигонув у двері в кімнату. «Натюрморт» на столі хоч і не був витриманий композиційно, та короткого погляду було достатньо, щоб розібратись в його складових. Вражала кількість, випуклість та колір пляшок. Латинський шрифт допоміг розібратись, де вино, де ром, де коньяк. Та розбиратись в тому мені було ні до чого. Питво мене і не шпильнуло. А от з великих консервних банок трохи загріб м`яса, джему і ще чогось… Мама заломила руки і ледь не зомліла, так і не промовивши ні слова.
Згодом в кімнаті почалось якесь вовтузіння, кректання та мурмотіння, яке все більше і більше набирало характерної виразності німецької мови. Та на раз, кімнатні двері з хряскотом відкрились і з них, чвалом повз нас, просунуло четверо «квартирантів». Ні тобі «гутен таг», ні тобі «ауфідерзейн». Мама перехрестилась і взялась за віник, ганчірку та відро з водою, я пішов ставити поламаний пліт. Яким Павлович залишився глибоко замисленим…
Невдовзі мені довелось побачити ще раз тих, а може й не тих польових жандармів біля вугринського мосту, коли лавина відступаючого німецького війська продиралась через місто на правий берег Південного Бугу. Та про це згодом.
Тим часом, наше житло не минали ні піші, ні кінні, ні моторизовані зайди. Як би і куди б не вели дороги, обов’язково якоюсь стороною шлях проходив повз одну з чотирьох стін будинку.
Ось тільки–що був я в хаті, (за чимось метнувся до Леся) через півгодини вертаюсь. Назустріч, з нашого ганку, тяжко вивалюється на мене чергова заброда. Трохи на ній з німецької військової форми, трохи з совєцької, мугиче російською. Мама виштовхує в плечі власівця[85] та ще й перетягує його раз з другий мокрою ганчіркою, і кляне. Проклинає «смачними» російськими словосполученнями. Я отетерів, зрозумівши, що ніякого захисту з мого боку мама не потребує. Звикнувши, що вона не встрявала ніколи й ні з ким ні в які суперечки, завжди вгамовувала мене, я з великим здивуванням відкрив для себе зовсім іншу жінку. І та жінка була моя безстрашна мама!
Що заставило так нуртувати, з таким відчаєм боронитись від «освободителя»? Щось заважало мені запитати маму, як то було. Та з її розмови з пані Гражиною (сусідкою) дещо зрозумів.
Несподівано зайшов до хати власовець (мама мила підлогу), щось сказав, заплітаючи язиком. Більше від брутальності і нахабства, ніж від несподіванки, мама «закипіла», а вже як воно, «закипівше», почало вилітати через верх, то я бачив сам, коли вернувся від Леся.
При тому, мама, звертаючись більше до себе, ніж до пані Гражини, з обуренням кілька разів повторила:
Хай би воно, гидота, своїй мамі таке сказало. Бачиш, освободи–и–и-тель…