Солдат поклав свою амуніцію в ближній куток ганку, оголився до пояса, намилився. Тільки встиг розвести по торсу потьоки першого бруду, як ввійшов гер гауптман. Блискавично виструнчившись, солдат завмер, виказуючи тим готовність до виконання будь-якої команди, або хоч натяку такої.
Пан офіцер, без паузи, кинув тихо і зневажливо пану солдату «Век» (Геть) — блиснув по нас скельцями пенсне і пішов у кімнату.
Коли і куди подівся солдат я не збагнув. Про те, що він тут був, нагадувала тільки калюжа брудної води на підлозі, та й ту мама старанно витерла.
Чогось–то такого страху наганяв, наче не такого вже й високого звання, наш гер–постоялець, я зрозумів трохи пізніше. Справа не в званні, а в посаді, в призначенні установи, в якій служив гер гауптман.
Була та установа каральна: трибунал?… прокуратура?… суд?.. — не знаю, але те, що він чимось там заправляв, було видно по всьому.
Видно було також, що страху наганяв цей служитель тільки на своїх, бо з наближенням радянського війська до Хмільника не зміг подолати свого страху і дременув за річку Буг. Та так дременув, що й не спромігся взяти портрет свого фюрера.
Як залишився живим прокурор–суддя, то чи могло йому приснитися, що знімуть той портрет його співвітчизники, солдати того фюрера, якого він так ганебно залишив на поталу? Сталося те на другий день, коли ввійшовши в хату, побачив в кімнаті з портретом фюрера двох досить підтоптаних німецьких солдат і мою збентежену та розгублену маму. Як мені стало зрозумілим з певних деталей і продовження їхнього діалогу з мамою, солдати шукали зручного місця, щоб перекусити. На пояснення мами, що тут квартирував пан офіцер, солдати сказали:
— Знімай, матка, Гітлера і вішай Сталіна, завтра тут будуть совєцькі солдати…
Мама думала, що то провокують і була в повному замішанні. З того стану її вивів один із солдатів, який рвучко зняв Гітлера з крючка і недбало кинув до простінку. Другий — вже мені порадив — шукати більш захищеного місця, бо тут будуть тяжкі бої.
Як показав час — німецький солдат мав рацію.
Ці та інші епізоди останніх днів перебування окупантів в старій частині міста не є якимсь винятком. В кожній оселі, в кожній родині, з кожною людиною проходили свої епізоди, тільки єднала їх одна причина — війна….
Тільки що вийшли з хати двоє німецьких тотальників[90], як у двір зайшла наша сусідка, пані Гражина, і вже від фіртки почала мамі розказувати, яких їй послав Бог недолугих дітей. Петько і Фелько навідріз відмовились заколоти кабанця; у них, бачите, жалість до животини[91] і тому…, і через те. То чи не міг би їй допомогти ваш синок. Він же такий добрий, слухняний, так вміє все зробити…
З того всього маму зворушило слово «слухняний», а мене «вміє все зробити». Відступати було нікуди.
Витягнув прихованого за припічком тесака[92], кивнув Лесеві, який саме тут нагодився і ми пішли. В довгій, метрів на сім, кімнат, по одну сторону, майже до самої стелі, були складені дрова грабові метрівки, по всій вільній від дров території поважно ходив, хрюкаючи, підсвинок, десь пудів на три.
Свиней я ніколи не колов, а бачити, як це робиться бачив не один раз. Отож, вдаючи із себе фахівця, витяг із дров`яного стосу зручну для рук грабову метрівку, наказав Лесеві стати позаду мене, виждав момент, коли кабанець, щось обнюхуючи, перестав крутитись вперіщив з розмаху животину по голові.
Тут вже діло показало, що треба робити. Лесь хапав свиню за задні ноги, перекидаєм на спину, і я б’ю животину гострішим тесаком між передніми ногами. Видно мій удар удар не поцілив у серце, а лише став сильним подразником і вивів нещасну зі стану оглушення. Свиня заверещала, тріпонула ногами, розкидавши нас в різні сторони, зіп`ялась і почала гасати по кімнаті–хліві.
Кабанця ми не закололи, ми його зачавили. Били поліняками, штрикали ножами, і коли знесилена свиня затихла, а ми, заюшені її кров`ю, тяжко відсапувались, до хати вбігла тітка Гражина.
— Матко Бозка! Цо то бендзє, цо то бендзє? Нємци ідов! Кабанець «відпочивав» в кутку під стіною. Хтось з нас додумався покласти на нього кілька полін. А далі, вже гарячково, переклали всі ті дрова від однієї стіни до іншої, і так повністю заложили свиню поліняками.
Друга кімната, де перебували Петько і Фелько з мамою, нічим не відрізнялась від першої, де жила свиня. Та й не могла відрізнятись, бо єдиною перепоною між ними був низенький поріг. Чотири підлітки, затаївши подих, чекали напасті. Пані Гражина вимолювала в Бога спасіння. Німці пройшли повз хату не строєм, а «гуськом». У вікно було видно солдатські шоломи, чути важкий поступ чобіт…
90
Оголошення Гітлером тотальні мобілізації передбачували призов в діючі війська чоловіків похилого віку.
91
Вище вже описувалось, як «животина» реагувала на появу на вулиці братів – «брусилівців».