Німецьке військо, випрямляючи лінію фронту, відходячи на заздалегідь облаштовані позиції, ретельно проводило всі інші заходи, які в цілому складали загальну стратегію гітлерівського командування. Наслідком таких «інших» заходів було: спалення, затоплення, вивезення, висадження в повітря всього, що могло стати хоч якимось засобом для поновлення виробництва.
До цієї категорії фашистських спецзаходів відносились акції по винищенню цивільного населення, перш за все, його найбільш здорової і працездатної частини.
В Хмільнику «помолодшали» облави на людей, німці почали ловити дівчат і хлопців, ще неповнолітніх, і відправляти їх у Німеччину.
24 лютого 1944 року (мені тоді виповнилось тільки 14 років) в місті проведено чергову спецоперацію, в результаті якої біля тридцяти підлітків потрапили до рук поліції[93]. На цей раз не обійшлось — до гурту затриманих приєднали й мене.
Облави, як такої, не було. Якби була облава, думаю, що і на цей раз нам вдалося б вислизнути.
Шестеро підлітків, або як називали нас дорослі — «горобці» зібрались під плотом будинку, де жив Лесь. Ми спостерігали за безкінечним потоком німецьких машин, що рухались повз нас на Вінницьку дорогу. На якусь мить в тій череді машин утворилась прогалина, і ми побачили на протилежній стороні вулиці досить велику групу наших ровесників в супроводі поліцаїв. Трапилось це так зненацька, що ніхто з нас не встиг щось зрозуміти. Один з поліцаїв підійшов до нас і, не знімаючи з плеча автомат, тикнув дулом у груди першого — Льоню Карповича, а потім мене. По тій же черговості німець показав дулом в сторону етапованих, промовляючи кожному з нас: «Душнель дагун» (ти, швидко туди!).
Кого вибрати з гурту, німець вирішував суто візуально, тобто, на свій розсуд. Ніхто не питав прізвище, де живеш, скільки років. Дулом автомата показав і по ту сторону дороги залишились (на цей раз) Гриша Дігтяр, Лесь Головін, Йосип Маркітан, Костя Лисенко.
Вже приєднані до колони, я з Льончиком Карповичем швидко розібрались, куди ми потрапили.
Обкидавши сіткою три села: Голодьки, Вербівку і Лелітку, які облягали місто з трьох сторін, німці поступово стягували той невід, втягнувши в нього ще два приміських села — Вугринівку і Порубенці. Так, все звужуючи і звужуючи охоплений облавою простір, німці вже наче горловиною ввійшли на дорогу в’їзду в саме містечко. Тут «артіль» сіла в машину і поїхала вечеряти, а троє залишилось конвоювати «здобич» до залізничної станції. По дорозі через містечко конвоїри «гав не ловили«… Сказати б вірно, то вони якраз «ловили ґав», раз–по–раз добавляючи до колони по кілька невдах. Пройшли біля нашої хати. Майнула думка — як добре, що взяли мене не при мамі. Трапилось би це на її очах, вона того б не пережила. Доки перейшли старе місто, встигли придивитись один до одного. Ба! Тут є знайомі хлопці і дівчата. Першого з таких я признав Володю Радзвоху[94] з Лелітки. Знайомі були ми ще зі школи. Часто билися лелітчани з порубенчанами. Звісно, що зараз у колоні, наше спілкування відбувалося тільки короткими поглядами і ще тим, що поволі ми переміщувались один до одного все ближче і ближче, поки не стали поруч. Знайома була ще Валя Красота[95], з Вербівки. Вона теж стала ближче до нас.
Треба сказати, що майже у всіх, зловлених німцями, були в руках якісь вузлики, торбинки, мішечки. Не було нічого тільки у тих, кого німці зловили по дорозі в місто.
Коли минули новий міст і повернули до старої пошти, стали здогадуватись, що женуть нас до станції.
Тільки колона вийшла на дамбу, назустріч виїхав мотоцикл. Колона зупинилась. Офіцер, що сидів у колясці, підкликав до себе конвоїрів і став з ними говорити. У відповідь ті кричали: «Яволь! Яволь!». З нашим знанням німецької ми теж зрозуміли, що хтось «високий» наказав колону привести у госпіталь?! Як з’ясувалось, ми зрозуміли далеко не все і не зовсім так…
Мотоцикл розвернувся, конвоїри повернули колону у двір млина Залевського, а бранців почали ділити та сортувати.
Перш за все відокремили дівчат від хлопців. Перелічили всіх, поставили в стрій за якимись тільки їм відомими ознаками. Дівчат поставили по двоє і один з поліцаїв повів їх в сторону станції. Багато з нас у дворі млина бачились тоді востаннє.
Хлопчачу колону вивели на дорогу і повели назад, до нового базару, а потім повернули направо. Вечоріло. Поліцаї занервували. Щоб якось заспокоїтись, вони почали дуже голосно подавати команди, кричати на нас, стусати автоматами в плечі, погрожуючи застрелити.
94
Після війни, закінчивши школу, вступив до училища. Служив у прикордонних військах. Вийшовши у відставку, працював головою колгоспу.
95
Красиву, не тільки по прізвищу, Валю не минула Німеччина. Після війни я вчився в одному класі з Валею.