Раніш, у наступаючих, страхітливо вилискуюча, хвацька військова уніформа. Тепер, вже добряче битих, жалюгідне, огидного кольору шмаття.
Та найбільш вражаючим було те, як солдати несли свою зброю. Адже то були «окопники», тобто ті, які за декілька десятків кроків звідси сиділи в окопах на березі річки і так вправно тільки володіли зброєю. Зараз одні несли рушниці, закинувши ремінь за голову і скоріше то було схоже що вони одягнули на себе кетяги цибулі. В других це було схоже на коромисла. А ще один, що плентався позаду, взагалі волочив свою зброю і вона торохтіла кованим прикладом по бруківці. Коли німці минали перехрестя і втягувались у вуличку, перший з них раптом зупинився, рвучко опустився на коліна і вже тоді, завалився долі випроставши ноги.
Випадковою була та куля чи прицільною на одного завойовника стало менше.
Мабуть те місце було пристріляне снайпером з того берега, де вже були наші. Другого разу, коли Петько, Фелько і я піднялись з льоху в нашій хаті на засклений ганок, то у вікно побачили убитого німецького вершника. Кінь залишався стояти на тому ж місці. Великою то було спокусою для «брусилівців», адже на коні штатне кавалерійське сідло із справжньої чепрачної шкіри. Це скільки бланкових підошв для чобіт!
Для нас підлітків, помітною стала різниця в поводженні з цивільним населенням німецьких солдатів передньої лінії фронту, або як іще називали — окопники, і тими, які перебували в тилу, ближньому чи дальньому. Перші не були такі люті до місцевого населення: вони не займалися облавами, ні спецакціями, ні іншими жахіттями, якими так впивалися другі. Фронтовики–окопники займалися тим, що з великим завзяттям вбивали фронтовиків–окопників, котрі були навпроти них, і так втомлювались цією важкою роботою, що в них мабуть не вистачало сил і духу для якихось там цивільних з прифронтової смуги.
Хтось з наших «знайшов» у старовинній турецькій мечеті безхозні шашки димової завіси, набої освітлювальних ракет і ще якусь чортівню з бойової амуніції. Вмить зібрався гурт пацанів. Один розпорошив набій ракетної суміші і запалив — здійнялась хмара білого диму; другий відкрив кілька бляшанок димової завіси і кинув у вогонь — коричневий дим перемішався з білим. Через вікна і двері посунуло жовтогаряче густе шумовиння, що вмить огорнуло, наче піною, і нас, і стіни, і все навкруги. Поки ми блукали в тісній мечеті, наче вівці в загоні, набігли німці (вони поблизу облаштувались) та швидко розібрались що і до чого. Варто було одного з нас витягнути на двір, як всі інші потягнулись за ним, правда, не без допомоги солдатських запотиличників.
Поки ми виходили вервечкою і, не озираючись, прямували геть, німці сміялись, щось між собою герготіли, тільки й чути було глузливе: кіндер партисан, кіндер партисан…
Слід тільки зауважити, якби таке трапилось в умовах німецького тилу, а не першої лінії, то наслідки для нас, «кіндер партисан», були б однозначні.
Неминучість бойового зіткнення в межах самого міста та його округи стала все більш очевидною. Все показувало, що військові операції на Хмільниччині ранньої весни 1944‑го далеко не будуть схожі на події раннього літа 1941‑го. Як влучно висловився хмільничанин Микола Іващук, згадуючи липень 41‑го: «Наші тихенько пішли, німці тихенько зайшли» такого в березні 44‑го не буде.
До речі, як вже згадалось про події 41‑го на території Хмільницького району (на той час Колі Іващуку йшов 13-ий рік), то хотілось би звернутись до серйозних наукових, документальних джерел з метою встановлення істини.
В шостому томі «Книги пам`яті України»[99] в розділі «Хмільницький район» на стор.677 читаємо: «З 7 липня 1941 року територію Хмільницького району обороняли частини 6 і 26 армій у складі 24 механізованого корпусу, 72 і 44 гірничострілецьких дивізій».
В цьому реченні не так вражають своєю ємкістю слова «армії», «корпус», «дивізії», та ще й взяті у множині, як динамічне по своїй суті слово «обороняли». Автора односторінкової анотації, з якої виписано це речення не зазначено.
Якому ж дався я здивуванню, коли, після тривалих пошуків взнав, що цим автором є 65-річний Микола Кирилович Іващук (!).
Ось як, приблизно, Микола пояснив історію написання тієї анотації і, зокрема, природу появи в ній зазначеного речення з його головним членом — «обороняли».
99
Книга пам`яті України (Вінницька область) т.6. 1995, Київ, видавництво «Українська енциклопедія».