При підготовці до випуску 6‑го тому «Книги пам`яті України», який присвячено поіменуванню воїнів Вінницької області, загиблих в боях з німецько-фашистськими загарбниками, редколегія видання звернулась до керівництва Хмільницького району, щоб вони склали невеличку передмову про організацію і характер радянської оборони в липні 1941 року на території району.
Пройшло більше півстоліття. Запитали військкомат, пошукали в архіві району, області. А нічого. Ще можна було знайти очевидців тих подій, та вони видряпували із своєї пам’яті окремі епізоди, що відбувались в їхньому дворі, вулиці, селі. Ніякого найменування частин, прізвища командирів вони не знали, не могли знати…
Для спрощення завдання і, головне, збуття клопоту, скинуло начальство цю роботу на фундатора і незмінного завідуючого місцевим краєзнавчим музеєм Іващука Миколу. Маючи практичний досвід пошукової роботи, порадившись з правлінням місцевого осередку ветеранів війни, домігся Микола відрядження колишнього штабного старшого офіцера в Центральний архів Радянської Армії. П`ять днів «лопатив» в архіві ретельний відставник оперативні документи різних штабів і командних пунктів військових з`єднань тодішнього Південно-західного фронту, в смугу якого входило центральне Поділля, в тому числі, Хмільницький район, але нічого не знайдено про організацію його оборони. Лише один раз згадується, та й то побіжно, що окремі частини 6-ої армії «… отходили южнее Хмельника, а 26-ой севернее».
На моє запитання влітку 2002 року, як розуміти слово «обороняли» в світі відомостей, добутих в Центральному архіві, і хто те слово вжив першим, Микола Іващук відповів:
«Мене запитували про хід оборони (!), ось я і відповів, які частини обороняли…».
Ну що ж, логіці обґрунтування своєї позиції тут заперечити неможливо.
Щодо наступу радянських військ, звільнення міста і району в березні 1944 р. Микола Іващук точний і конкретний. На моє запитання завідуючий краєзнавчим музеєм листом від 21 березня 2000 року повідомляє, лаконічно і беззаперечно: «…звільняла 18 Загальновійськова армія, якою командував Є. Журавльов (в роки громадянської війни був командиром розвідки червоних козаків і служив у Хмільнику. Безпосередньо Хмільник звільняли:
- 71 стрілецька дивізія (полк. Беляев Н.3.);
- 276 стрілецька дивізія (полк. Грінченко Т. У.);
- 39 окремий (Київський) танковий полк (підполк. Гуржій);
— в повітрі над Хмільником і районом громила гітлерівців 2-а Повітряна армія генерала Красовського;
— в небі Хмільника воювали Каманін, Кожедуб, Береговий»[100].
Цей невеличкий відступ від теми дає порівняння між оборонними і наступальними діями 41‑го і 44‑го років на території кількох квадратних кілометрів.
Німці гарячково облаштовували свої позиції. По ліву і праву сторони від замку, по самому зрізу берегової смуги появились окопи повного профілю. Для укріплення стін окопів пішли в хід двері, дошки з найближчих будинків. Великого «ляпу» допустилися німецькі стратеги, висадивши в повітря чисельні доти і дзоти, яких набудували радянські військові інженери ще в середині 30‑х років, готуючи позиції проти наступу поляків. Як показав хід цієї війни, то були дурні рішення як однієї, так і другої сторін.
Цивільне населення теж почало шукати сховища від неминучої напасті. Появились такі собі родинні осередки. Ми поєднались з сусідкою — тіткою Гражиною і її синами Петьком і Фельком. Переховувались кілька днів у нашому льоху, потім перейшли під склепіння костьолу, звідти в кам`яний погріб колишнього костьольного будинку. Кожного разу, коли ми переходили в інше сховище, нам вважалось, що попереднє, яке ми залишили, було більш безпечним і ми даремно його покинули. Коли ж десятидобове вогнянно–бомбове, куле–снарядо–мінне пекло закінчилось ми зрозуміли, що врятувало нас не сховище, а Божа на те воля.
Ще до боїв, безпосередньо в північній околиці міста, до нас дійшли чутки, що загін радянських танкістів прорвався аж до Козятина, наробив німцям великого лиха на залізничній станції. Казали люди, що цілий день і цілу ніч там палахкотіло вогнем, а дим був такий густий і було його так багато, що й вітер не міг розігнати.
Вибухали ешелони з боєприпасами, цистерни з пальним, горіли склади з амуніцією, станційні будівлі.
Заметушились німці і в Хмільнику, бо ж до Козятина всього 80 кілометрів… Вдалось їм відрізати наших танкістів від своїх. Закінчувались боєприпаси і, головне, не мали змоги заправитись пальним. Вистачило тільки сил продовжити рейд в тилу у німців лише до села Петриківці (це вже зовсім близько від Хмільника). Тут, потрапивши в западню, вони дали свій останній бій. Кілька годин нам було чути рев того нерівного бойовища. Танкісти полягли всі до одного.