Першими не витримали «брусилівці»: Фелько просунувся до ляди вгорі, відкрив, — у яму полилось прохолодне повітря. Мабуть, тому ніхто з наших матерів не зупиняв і не докоряв хлопцеві за його намір. Як тільки отвір звільнила фігура хлопчика, до трішечки освітленою квадрату поліз Петько, а за ним і я. Була глибока ніч, проте в кімнаті, порівняно з густою і в`язкою темрявою покинутого тільки що льоху, було не чорно, а сіро. За вікном, десь над Озіранкою, спалахувало світло ракет. Відблиски того світла раз за разом падали на перехрестя доріг перед будинком, утворюючи довгі рухомі тіні від будівель, стовпів, дерев; зображення віконної рами утворювалось на протилежній стіні кімнати і вона рухалась вниз, коли ракета піднімалась вверх і повзла догори, коли ракета падала.
Від того миготіння світла і темряви здавалось нам, що все навкруги перемішується і ми не зразу втямили, що то за рух… Прозріння прийшло раптово і до всіх зразу: «Німці покидають укріплення! Німці відступають!! Німці тікають!!!». На перехресті доріг їх все більшало і більшало: вони спускались сюди по схилу замкової гори, вибігали з вулички від берегових укріплень, вискакували з проходів між будинками.
Не було чути ніяких вигуків, команд, розмов. В цілковитій тиші, беззвуччі, в миготінні світла і темряви химерні постаті одиночок і невеликих груп рухались в одному напрямку — до мосту: вислизнути з острівця, покинути місто, вибрати дорогу на захід єдина сила, яка ще спрямовувала розгублене німецьке військо. За якусь годину–півтора місто спустіло, і тут же пролунав тяжкий вибух — німці зірвали за собою Вугринівський міст, висока заграва сповістила — ворога в старому місті немає!
Про те, що безпосередня загроза для життя відступила — «льоховики» відчули зразу і всі. І, хоч була ще глуха ніч, подвір`я будинків, вулички почали наповнюватись людом. Вони входили в своє житло, запалювали каганці, вітались з сусідами і (!) голосно розмовляли.
Почало світати надворі, світало в душах людей.
З настанням ранку побільшало світу в очах хлопчиськів, які засиділись в нерухомості і темряві впродовж усього часу битви за місто, підземелля, освоєне нами напомацки, вже поминуло наш інтерес. Миттю зібравшись докупи, ми, наче гончі, почали «винюхувати» навколишній простір, все більш розширюючи зону обслідування. Одні забігали до замку — розказували, що бачили в казематі багато куп відстріляних патронів; другі — принесли чутку про цілі складометри боєзапасів в синагозі; треті — про німецькі окопи на березі річки, вистелені полотнами дверей, а в бліндажі німці понапихали подушки, ковдри, перини, щоб на війні їм було сухо і тепло… Наш гурт: Петько, Фелько, Лесь, я і кілька таганрожців «взяли слід» до недоброї і доброї пам’яті кінотеатру «Victoria»[113].
Вихопившись за ріг будівлі, раптом зупинились. На протилежному березі річки, біля самого зрізу води, в тому місці, де стирчали дерев’яні опори зруйнованого мосту, метушились людські постаті «наших«(!). Радість від побаченого була такою, що ледве поборолось бажання розплакатись[114]. Що то наші — було видно і чути по всьому: по кольору форми, по її крою, як вони по-хазяйськи тримались, як вони перегукувались матюганами.
Дерев’яний міст через лівий рукав Бугу німці висадили у повітря, та зробили це так, що більша частина настилу піднялась догори, розсипалась і тут же впала у воду, затримавшись між палями опор. Ось солдати і прилаштовувались по дошках, брусах, щоб перебратись до старої частини міста.
Дехто поспішав, губився, втрачав рівновагу і… плюхався у воду. На березі голосно кепкували з невдах, давали поради, сміялись.
Солдати швидко пристосувались: не чекаючи поки деревина почне осідати під їхньою вагою, вони спритно перестрибували з колоди на дошку, з дошки на стояк і так, відштовхуючись, хапаючись, балансуючи, вискакували до нашого берега, до нас.
Сталося це вранці, разом зі сходом сонця, 18 березня 1944 року, у суботу. Одна з найвеличніших подій у моєму житті. Закінчилось трирічне гибіння у німецько-фашистській окупації, і від тоді затеплилась надія на життя.
Значимість цього шостого дня хіба що може порівнятись з описуваним у Святій Біблії:
«І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив чоловіка і жінку, створив їх.
І благословив їх Бог, і сказав їм Бог: «Плодіться й помножуйтеся, і наповнюйте землю, володійте нею, і пануйте над рибами морськими, і над птахами небесними, і над кожною твариною, що плазує по землі».
І побачив Бог все, що Він створив, і ось, гарно вельми. І був ранок: день шостий»[115].
Тих перших трьох радянських солдат я упізнав би й зараз… Бо в моїй пам’яті вони не змінюються. Стрункі, бадьорі, спритні, добрі. Від зустрічі з нами солдати раділи так само, як і ми. Співчутливо розпитували, як нам жилось, тут же підбадьорювали, що все буде тепер добре, здоровались з нами за руку, міцно стискували за плечі.
113
В кінці 40-х років переіменованого, як аргумент боротьби з космополітизмом, на «Победа».
114
Борис Таранков, згадуючи про раптову зустріч з радянськими солдатами, казав, що ридав досхочу від щастя.