«А це така любовна гра…»
А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь.
Ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.
Кружіння! Ніби й неспроста
миттєвий дотик (диво стику!) —
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…
Ми надто близько — марний знак,
той запах Єви — не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж —
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш:
слонова кість, роса медова.
Музей старожитностей
Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!..
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик —
теплий спалах.
І тоді ми знову й знову
переходимо
в дзеркалах.
На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
крадеться услід за нами,
може, туга, може, фуга.
Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?).
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике…
Станси
Ті роки віддаляються помалу.
Будинок наш був близько від вокзалу,
а там — надсадні чорні роботяги —
вночі гули незримі паротяги.
Проз ґанок мандрували пішоходи,
залежні від любові та погоди,
несли свої плащі, печалі й плечі,
плащі та шпаги теж були, до речі,
бо всі ми зберігаємо надію
на головну і трепетну подію.
Акація (та, що зрубали згодом)
була у згоді з віковічним ходом
дощів і сонць і, як живе знамено,
у шибах відбивалася зелено.
А ще там був бузок — худе створіння,
що чахло від листків і до коріння.
Та раз на рік він терпнув ошаліло
і квітнув, хоч воно йому боліло.
(Доцільно ще згадати бузину —
густезну, запашну і осяйну,
і те, як затремтівши на кущі,
веселка проступала крізь дощі.)
Зима також у тих краях бувала —
різдвяна і зухвала, мов навала,
і віхола влітала всепроникна
в холодні двері і намерзлі вікна.
І в ліхтарях палали помаранчі,
коли, громохкі відра взявши вранці,
протоптували сніг після хуртечі,
а по хатах ревли брунатні печі…
Ті роки даленіють ніби притчі,
та хто солодші спогади нам витче?..
Кольорове кіно
Немов із тьми, із мороку, з нічого —
цю мить крізь нас прошито, наче нить, —
з-над наших пліч — із прасвіту нічного —
ріка, що сяє. Світло, що летить.
На тло екрана, в надто білий спокій,
на полотно, на ґрунт площинних піль
воно летить по темряві безокій,
воно містке, як сім’я або сіль.
І в цьому залі, звідки світло гнали,
де вуличний промінчик геть зачах,
вібрують інші світляні канали
і відсвіти блукають по очах.
Екран розкрився — він розкрилля брами.
Він погляди і душі так змістив,
що ми, немов засмоктані вітрами,
впадаємо в цю зміну перспектив,
у зміну барв, пейзажів і покоїв,
торкаємось вогню, землі, води…
Але — не так! не тих! і не такої!
Тут є стіна, екран — стіна завжди.
Тому, коли в кінці розсунуть штори
і крізь проходи в зал поллється день,
йдемо, немов з підземних коридорів,
по цигарки сягаєм до кишень.
Виходимо, як повінь, як затока,
і знову розмовляємо про щось…
О дійсносте сліпуча і висока!