Золота незасвічена Роза[1]. Й сімсот
неспокійних та спраглих атлетів
з пересохлими вусами й нервами.
Пиво, рятуй нас! Купання
для гострих твердих борлаків
чоловіцтва в загарбаній вежі.
О як ми слухняно чекали!
Кожен ковток є причастям.
Рани від стріл проступають
під сорочками.
(Дух)
Дозволь мені кружляти над тобою.
Я знав Йосифу Кун[2], я знав ще кількох жінок.
Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,
а черниці з вулиці Сакраменток
ховалися в нішах.
Ані разу не вигнав мене Макольондра[3],
я завше мав гроші і розум.
Покажи своє місто. Я хочу
йти за отими дівчатами
в сукнях червоних.
Я хочу дзвонити
з оцих телефонних кабін.
Я хочу набрати номер Йосифи Кун
і почути,
як вона скаже:
«Дозволь мені кружляти над тобою».
(Забуття)
Так, наче брама — то вхід.
Є міста, до яких неможливо
зайти через браму.
Є міста, до яких неможливо
зайти.
І приносять великий ключ, і шукають,
куди б устромити, але
брам немає, сторожа зітерлась
на порох. Сім вітрів розкошують
на площах і в залах.
Навсібіч передмістя відкрито, сторожа
виростає зелена й пругка.
«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», —
перелічуєш майже вголос,
та ніяк не згадаєш, як зветься
дерево,
до якого вона вже не ходить.
(Ребро)
Я віддав би своє ребро
в анатомічну майстерню.
Там велетенські серця різників і коханців,
обвислі й надуті легені курців,
трубачів і склодувів,
меланхолійні пияцькі нутрощі,
татуйований орден героя (акурат над соском)
і руки останнього ката
по дванадцятім вироку.
Ані слова про інші витвори.
Я віддав би своє ребро.
Може, щось вийшло б із нього —
якась рибина,
чи жінка,
чи гілка
забутого дерева
ґінкго.
(Замок)
Прогулянка кіньми — велика приємність.
Та нам зостаються лиш кухні
в задвірках сецесій —
просторі прокурені гнізда,
де гори немитого посуду й чаші
з піщаними квітами, де
у кранах сухих ледь пульсує
волога зелених боліт.
Посіймо попіл на стіл
і пролиймо невипиті краплі.
Брате, намацай отам на стіні вимикач —
я не бачу тебе,
бо до ранку ще триста хвилин.
А панство і челядь поснули,
і коні поснули,
і нам не ввійти в ці кімнати.
Вони не покличуть.
(Ринок)
Замок зіходив на землю все меншими
замками,
з одною-єдиною баштою,
де графи колишні ставали поволі
фігурами з воску, жокеями,
фотопортретами.
Здрібніння квартир і мансард,
навіть шахових партій в альтанках,
відбилось на нашому настрої —
хотілося пити.
І врешті, зійшовши по Лисенка, де
обличчя у вікнах, немов стародруки,
побачили ми,
як доми продаються, полотна, гравюри,
дівчата.
З «Татарні» світило підземне крило.
(Коло)
Місто немов сузір’я.
Як часто, блукаючи, йшли ми
на світло домів, від яких
не лишилося й каменя!
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?
Як часто шукали ми гирло,
і міст, і причал
в опівнічних пустинях дворів,
та хто нам повірить, що річка була тут?
вернуться
1
вернуться
2
вернуться
3