Рефрен: Молимось на Тебе,
мліємо під себе,
сльози осушаєш наші, мов атрáмент!
(духовні вади, фізичні потреби,
вага без черевиків, обсяг, темперамент).
Кожне подружжя — в рожеву клітку,
цвіте родинності квітка-химера,
доцентові-педику — неповнолітку,
студентові-медику — вдову мільйонера.
Вінець творіння — вихід на рандку.
Зітхання в гущавині після смерку —
люби квартирантку або лаборантку,
або бригадирку, або інженерку!
Даруєш кохання небесну манку,
і ми потрапляємо в цю приманку:
кастратові-тенору — німфоманку,
глухому сатирові — меломанку,
а неврастеніку типу маніячного —
працівницю заводу коньячного.
Пане Базю! Ти гориш,
ніби прищ.
Пане Базю! Мерехтиш?
Мерехти ж!
Ляментація, або плач Патріарха на Святе Різдво р. Б. 1992
Як відомий вам корифей карнавалів,
що спізнав міста від веж до підвалів,
я шанований вами бував повсюдно.
Але нині, в час дебілів, ґевалів,
як один з відомих вам бабовалів
прохриплю отут привселюдно:
Дорогі кияни і ви, львів’яни!
Я забув, коли напивався п’яний,
я забув, як смакує чарка.
Солов’їне горло чи олов’яне —
все одно слід мочити, оскільки я не
просто так отримав сан Патріарха!
Патріарх не може жити в неволі,
Патріарх повинен жити в Тиролі,
при дворі в короля Олелька.
Виконання в суспільстві моєї ролі
є тотожним вживанню до хліба солі —
проковтни, в кого ширша пелька!
Я багато не багну, а прошу чемно,
щоб мені не чутися під’яремно,
я для творчості мушу мати горівку.
Щоб амури не тріпалися даремно,
Патріархові мусить бути гаремно.
(До під’їзду прошу таксівку.)
Патріарх не протягне і дня без свята.
Відчуваю: зараз (а сніг — як вата)
три царі, спотикаючись, вийдуть з гаю.
Голос ангела в небі чи спів кастрата?
Обніміте ж, брати, найменшого брата —
молю вас, благаю!
Бо мені здається, що, бляха муха,
стало пусто в оселях Святого Духа —
бачу це як нащадок герба Андрухів.
Патріархові тужно, а ви, псяюха,
заліпили воском серця і вуха —
переїду в країну духів!
Я не прошу їжі, а прошу тиші.
Уночі на кухні шкребуться миші.
Три царі бредуть, як примари піші,
і сидить зоря у душі, як в ніші.
І рядком єдиним, як бовдур, марю:
Добрий вечір Тóбі, Пане Господарю!
Пам'ятник
Я помру в Парижі…
Сесар Вальєхо
Ми помрем не в Парижі…
Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помрéмо,
а якщо і помрем, то в Парижі, так само, як і
в Голлівуді, Гонконзі, Женеві, Яремчі, Сан-Ремо.
Після нас буде море порожніх пляшок під столом на суді.
Це ж яке непосильне служіння на благо поспільства!
Заганяти поезії прутень у дупу добі,
малювати свій герб на розгавканих писках дебільства,
розважати партійців, патриціїв і кей-джі-бі.
Нас народ не забуде. Нам пам’ятник буде. У Львові —
і так само на всіх постаментах і тронах земних.
«Неборак! Ірванець! І ще отой третій… А хто він?» —
запитає зненацька один із туристів дурних.
Я б йому відповів! Я йому відповім уже зараз:
ах ти, телепню, бевзю, дурило і скурвий ти син!
Нас на цоколі троє — четвертий на цоколі Фалос
(це, здається, філософ такий давньогрецький один).
І навіки застигнемо ми в божевільному Львові —
перед Оперним, в центрі. Проспект Бу-Ба-Бу — мов ріка!
І хлопчиська вночі малюватимуть хрін на Сашкові,
і небесна ворона обкрапає Неборака.
листи в україну