Выбрать главу
вічна зваба для сердеги подорожника скільки спраглих і голодних прихистиш перебендю курву жовніра острожника з ними вкупі аж на місяць відлетиш
а покú що гопаки і гольтіпаки гоп і гоцки гоп зі смиком і гіп-гоп над боклагами суліями і паки йолоп вилупок залупник остолоп
оселедці як дельфіни здоровенні плавниками і хвостами по столах і злітаєш ти на всі свої легені по небесне молоко в чумацький шлях

Особняк

сервус вілло що вповилася плющем як плащем старезна пані під дощем нині в башті зимно мешкати самій башта повна скорпіонів жаб і змій
перелюбний перелесник сірий стид по гранітних животах каріатид лізе в душу на веранді в нього схов там кубло для сласних спогадів альков
там зі стосів жовтих карток і газет сексапільний привид човгає в клозет двері шкряб знадвору протяг двері скрип а зі стелі проростає цвіллю гриб
вітер в’ється по утробах порцелян вітер нині тут хазяїн каштелян вітер торгає колодки сторінки повні вітром сорочки дощовики мідні била застудили дзиґарі ти минаєш в зимній башті нагорі
та живим плющем оплетений фасад під вікном живі іриси потім сад і в саду бузок увесь із синіх сліз потім вечір ніч паркан а потім ліс

Старий завод

агов почваро з вицвілої цегли чавунна бабо смертний сон і мир вам і час погас однак на зло полеглим ще гупає в котлах судомна прірва
ми не прощали милостей природі ми сполучили руки і машини нам неуцтво ставало у пригоді як жили ми тягли з живої глини
ми в пуп землі вбивали чорні жерла ми сажею вгатили в херувимів тут металева казочка померла бо з шахти гномів наш компресор вимів
ми динаміт заклали в лоно міту ми чорні від утоми й антрациту нас їсть іржа нас п’є смердюче море і ртуть і мруть зупинені мотори хиткі каркаси загнані колеса роззявлені в ніщо цистерни й печі і очисних басейнів сірі плеса
та в битих шклах востаннє блисне вечір і в мить коли заскреготять підойми усі на світі пролетарські трупи полізуть з люків вилізуть на купи червоних жаб запустять у водойми

«Дерево…»

Дерево          хмару гіллям продерло — дерево в хмарі? хмара на дереві?
Хмара на дерево квіткою сіла — хмара зелена? дерево біле?
І так вони разом навіки застигли: хмара зелена,           дерево           біле
зелені пташата — гніздо собі звили а білі пташата — у світ полетіли

середмістя

Колискова першого дня

В кімнаті з вікнами на вéсну цвітіння вечорове в’яне. Я у теплі твоєму скресну, зерно, просвітлене і тьмяне, найзолотіша із піщинок!
Я над тобою. Твій спочинок — немов рівнина. Ось ти спиш, і ми удвох в оселі тиш. Не сколихну тебе, мій сину. Ця сутінь кольору ожин. Тобі з густих і частих жил вигойдую галузку синю.
І так чатую, дерев’яне своє крило відклавши вбік. До тебе плинуть версти рік, ідуть ліси, мов каравани (і вчасні проліски зійшли з підвалин снігу та золи).
А ми укриті, мов корою. Повиті присмерком повіки. Як ти шумів моєю кров'ю! Ти народив мене навіки, мій сину,             смерте і надіє! Мій березневий, на вустах твоїх — мій подих. Ти ще трохи птах. Впізнай мене, коли стемніє.