вічна зваба для сердеги подорожника
скільки спраглих і голодних прихистиш
перебендю курву жовніра острожника
з ними вкупі аж на місяць відлетиш
а покú що гопаки і гольтіпаки
гоп і гоцки гоп зі смиком і гіп-гоп
над боклагами суліями і паки
йолоп вилупок залупник остолоп
оселедці як дельфіни здоровенні
плавниками і хвостами по столах
і злітаєш ти на всі свої легені
по небесне молоко в чумацький шлях
Особняк
сервус вілло що вповилася плющем
як плащем старезна пані під дощем
нині в башті зимно мешкати самій
башта повна скорпіонів жаб і змій
перелюбний перелесник сірий стид
по гранітних животах каріатид
лізе в душу на веранді в нього схов
там кубло для сласних спогадів альков
там зі стосів жовтих карток і газет
сексапільний привид човгає в клозет
двері шкряб знадвору протяг двері скрип
а зі стелі проростає цвіллю гриб
вітер в’ється по утробах порцелян
вітер нині тут хазяїн каштелян
вітер торгає колодки сторінки
повні вітром сорочки дощовики
мідні била застудили дзиґарі
ти минаєш в зимній башті нагорі
та живим плющем оплетений фасад
під вікном живі іриси потім сад
і в саду бузок увесь із синіх сліз
потім вечір ніч паркан а потім ліс
Старий завод
агов почваро з вицвілої цегли
чавунна бабо смертний сон і мир вам
і час погас однак на зло полеглим
ще гупає в котлах судомна прірва
ми не прощали милостей природі
ми сполучили руки і машини
нам неуцтво ставало у пригоді
як жили ми тягли з живої глини
ми в пуп землі вбивали чорні жерла
ми сажею вгатили в херувимів
тут металева казочка померла
бо з шахти гномів наш компресор вимів
ми динаміт заклали в лоно міту
ми чорні від утоми й антрациту
нас їсть іржа нас п’є смердюче море
і ртуть і мруть зупинені мотори
хиткі каркаси загнані колеса
роззявлені в ніщо цистерни й печі
і очисних басейнів сірі плеса
та в битих шклах востаннє блисне вечір
і в мить коли заскреготять підойми
усі на світі пролетарські трупи
полізуть з люків вилізуть на купи
червоних жаб запустять у водойми
«Дерево…»
Дерево
хмару
гіллям
продерло —
дерево в хмарі?
хмара на дереві?
Хмара
на дерево
квіткою
сіла —
хмара зелена?
дерево біле?
І так вони разом
навіки застигли:
хмара
зелена,
дерево
біле
зелені пташата —
гніздо собі звили
а білі пташата —
у світ полетіли
середмістя
Колискова першого дня
В кімнаті з вікнами на вéсну
цвітіння вечорове в’яне.
Я у теплі твоєму скресну,
зерно, просвітлене і тьмяне,
найзолотіша із піщинок!
Я над тобою. Твій спочинок —
немов рівнина. Ось ти спиш,
і ми удвох в оселі тиш.
Не сколихну тебе, мій сину.
Ця сутінь кольору ожин.
Тобі з густих і частих жил
вигойдую галузку синю.
І так чатую, дерев’яне
своє крило відклавши вбік.
До тебе плинуть версти рік,
ідуть ліси, мов каравани
(і вчасні проліски зійшли
з підвалин снігу та золи).
А ми укриті, мов корою.
Повиті присмерком повіки.
Як ти шумів моєю кров'ю!
Ти народив мене навіки,
мій сину,
смерте і надіє!
Мій березневий, на вустах
твоїх —
мій подих. Ти ще трохи птах.
Впізнай мене, коли стемніє.