Листи в Україну. Вибране

і минали літа, і надходила осінь, і сльоти,
і на ринвах узимку іскріли бурульки сосальні,
і ховали Ісаю, що виніс і ґетто, й сухоти,
і сухі були очі в молодшої доньки Сусанни,
а родина Шевців тарабанила звідкись вінка,
що, занадто барвистий, блищав урочисто,
і старого спровадили в землю за місто
(а пані Гошовська дивилась на все це з вікна).

Потім — знов було літо, пилюка, і сірі м’ячі
залітали в городи і бризки збивали зі скла,
і з’являлася тітка, нервова, як вогник свічі,
і сварила босоту, що знов їй квітник потовкла,
бо тюльпанні грядки, як незмінна остання сорочка,
стали сенсом життя, як найвища екстрема —
тьотя Дуся, вдова, ветеранка й ворожка,
що казала не хризантема, а резантирема.

Повертайтесь до мене усі — неписьменні і вчені,
лиш торкну вас рукою — й ви оживаєте знов:
Чорна Манька, що крала вугілля в бездонні кишені,
Доктор Дутка, що знав дев’ятнадцять мов,
малярі, грубники, гробарі, підозрілі медсестри,
квартиранти довічних веранд і тісних прибудов,
аноніми, занесені службами в пильні реєстри, —
оживаєте, знову готові до чвар і обмов.
Як вощані ляльки, як фігурки ламкі з пластиліну —
пожильці привокзальних льохів у таємних садах,
в середину століття, в єдину і слушну хвилину,
ви під дерево щільно набилися, ніби під дах.

Що за дерево?
                   Величезний волоський горіх.
Восени він себе роздавав до останнього дна,
розсипаючись нам, як достатку горіховий ріг
(а пані Гошовська дивилась на все це з вікна.)

Ми збирали горіхи у глеки,
                                     у відра,
                                               в мішки,
ми живу гіркоту у долоні втирали.

…виїздили, міняли квартири, вмирали.
А життя все одно споришем обсипало стежки.
(Так пошерхлі вуста обсипає гарячка вночі).

Ці прожиті міста — як пробиті ножами м’ячі.