— Здається, мені надзвичайно щастить із новою роботою.
Оксана лагідно усміхнулась і спробувала мене підбадьорити:
— Важко вчитись, легко битись. Я — Ксеня, до речі.
Вона простягнула руку, а я, промовляючи своє ім’я, легко її потиснув. Потому робота закрутилася, мов дзиґа: люди йшли, картопля смажилася, кола розливалася — ми працювали на американського гіганта, не покладаючи своїх українських рученят.
Мала стрілка встигла пробігти вісім кіл білим циферблатом годинника, перш ніж закінчилася робоча зміна. Обтяжена втомою, наша команда кволо розійшлася по роздягальнях, щоб урешті змінити уніформу на власний одяг. Не знаю, звідки взялася сила, але я зробив це одним із перших і, вислизнувши з ресторану, став неподалік. Кожен, хто виходив, прощався зі мною, як із повноцінним членом зграї, а не чужаком, як то було вчора. Саша, вибігаючи, поплескав по плечу і, віддаляючись, крикнув, що я кмітливий. Йому навздогін я гукнув, що він іще кращий учитель. Тільки Марина, хто покидала заклад однією з останніх, холодно промовила «добраніч». Я провів її поглядом аж до автобусної зупинки. Нарешті вийшла Оксана.
— Наступна зміна о восьмій ранку, ти навіть устигнеш поспати, — пожартувала дівчина.
— Ага, і тебе провести.
— Ти ба, який жевжик! — спалахнула Ксеня й одразу ж пригасила удаваний напад обурення. — Ну, ходімо.
Поодинокі автомобілі підсвічували наші постаті фарами і заважали розмові шумом коліс. Проте між мною та Оксаною не було жодних бар’єрів, що зазвичай виникають між хлопцем і дівчиною на першому побаченні. У розмові ми торкнулись і студентського життя, і викладачів, і гуртожитків, і квартир, бо Ксеня також винаймала житло, йшлося також про одногрупників і сесії, словом, говорили про все на світі, аж поки не дійшли до старого ЦУМу.
— Мені на Шевченка.
Я повернувся в напрямку Городоцької, від якої починалася згадувана Оксаною вулиця.
— До Шевченка ще далеко.
— Я знаю. Для першого разу досить.
На тих словах Оксана стала навшпиньки. Легенько торкнулася вустами моєї щоки. А тоді розвернулась і пішла Городоцькою в напрямку церкви Святої Анни. Її тоненький силует щосекунди віддалявся, аж поки зовсім не зник за будинками. Коли дівчина щезла з поля зору, я рушив у напрямку Галицької площі, де знаходився мій теперішній дім.
День видався надто інтенсивним, запаси енергії танули на очах, організм потребував відновлення, і найбільше хотілося лягти на канапу й задерти ноги, та до неї ще слід було дістатися.
Спокій вечірнього міста став для мене панацеєю, і жага до відпочинку поступово змаліла. Натомість з’явився настрій почовгати львівською бруківкою, послухати шелестіння прадавніх кленів, помилуватися пам’ятками архітектури й позазирати в закутки старовинних двориків. Насиченість останніх днів допомогла забути про ворожіння і велосипед, що лишився на колишній квартирі, а також про плани на літо, складені ще взимку. Тоді я відзначав на карті місця, котрі збирався відвідати в пошуках артефактів. Усе це відійшло на задній план. Не забувався тільки лист із Личаківського кладовища — за першої-ліпшої нагоди я збирався навідати Шевченківське відділення РАЦСу.
У дворі о цій порі панувала темрява.
Із єдиного вікна, у котрому горіло світло, долинало тарахкання каструль і тарілок — хтось мив посуд. Решта вікон відбивали мерехтіння телевізорів або нічників. На балконі третього поверху хтось палив, неквапно збиваючи попіл, що летів червоними іскрами долу і згасав, не досягаючи землі. Із вікна Ельзи Олександрівни крізь наглухо затягнені штори прослизали дві вертикальні смужки світла. Я тихенько підійшов до дверей і, пам’ятаючи про звуковий резонанс, що його може спричинити пружина, акуратно відчинив їх і, притримуючи, так само безгучно зачинив.
Під’їзд огортала темінь.
Якщо надворі очі могли роздивитися бодай якісь силуети, то в парадному на мене напосів симптом курячої сліпоти. Витягнувши руки вперед, я намацав перила й, міцно за них ухопившись, підійшов до сходів. Минаючи приступку за приступкою, я зменшував відстань до дверей квартири номер шість — дверей, за якими мене чекав відпочинок і міцний сон. Подумки я вже лежав на дивані під простирадлом, а в реальності права рука шукала в кишені штанів ключі, що сьогодні вранці щасливо повернулись у мою власність. Пальці підчепили брелок і витягли назовні в’язку, порушуючи нічну тишу металевим брязкотом. Нарешті я дістався третього поверху і відразу опинився у світловій плямі, спроектованій вікном між третім і четвертим поверхами. Мабуть, хтось із будинку навпроти ввімкнув світло, а воно, прорізавши в темені раму з перемичками, чітко відтворило її форму на підлозі.
Тримаючи в руці ключі, я покинув зону світла і ступив у темряву.
Кількасекундного перебування у світловій пастці виявилося досить, аби мій зір повністю втратив здатність розрізняти бодай щось, а суміш із емоційної втоми та фізичного виснаження приспала інстинкт самозбереження. Пояснити свою неуважність більше було нічим.
Тільки-но я підніс ключ до серцевини замка, як підошви ніг відчули ледь помітну вібрацію старих дощок, що встеляли підлогу. Хто б міг подумати: мої ноги, що гуділи від знемоги, вловили наближення небезпеки. Я так і не вставив ключ у замок. Зір, переведений страхом у режим нічного бачення, вихопив із темряви постать величезного двометрового чоловіка, який насувався на світлову пляму з кінця коридору.
Ефекту несподіванки було досягнуто — я стояв як укопаний, боячись поворухнутися.
Тисячі думок кинулися зарядженими частинками, перетворюючи голову на експериментальний колайдер, але одна з цього безліку рвалася проти руху, кристалізуючи із загального хаосу слова ворожки: «люди», «небезпека», «знаки»… Раптом постать заговорила:
— Не бійтеся.
Зненацька стало ще темніше.
— Не бійтеся.
Я зрозумів, що затемнення спричинило зникнення світлової плями на підлозі, а не містична поява велетня.
— Як не боятися незнайомця, який підстерігає тебе в темряві?
— Вибачте, що налякав вас. Говоріть, будь ласка, тихіше, бо вона почує.
Його слова збили мене з пантелику, і я не зразу второпав, про кого йдеться.
— Хто «вона»?
— Ельза, ваша хазяйка.
— Ви знаєте, хто я і моя хазяйка?
Голос чужинця видався мені доволі приязним.
— Так, знаю. Чи можемо ми трішки відійти від дверей?
Прохання чоловіка дещо насторожило, і, схоже, він це відчув.
Його наступні слова мали на меті понизити ступінь моєї тривоги.
— Запевняю вас, вам нічого боятися. Мене звати Альберт. Я друг Ельзи.
Дивно, що людина, яка називає себе другом хазяйки, стоїть опівночі під її дверима й чатує в темноті невідомо на кого, але в мені прокинулася цікавість. Саме вона підбурила зробити крок уперед. Альберт зрозумів мій жест і першим почав спускатися сходами — ми, чоловіки, мовчки порозумілися.
Місяць уже піднявся так високо, що висів просто над двориком. Завдяки його сяйву я роздивився нічного візитера зі спини.
Він був такий високий, що я повністю ховався в тіні його майже двометрового тіла. Плечі були кремезні й широкі, наче розмах крил величезного птаха, голову вкривало біле волосся, що світилося в темряві, мов посипане фосфором. Альберт перетнув дворик і, минувши арку, рушив у напрямку монастиря Бернардинів, де в невеличкому скверику стояло кілька лавок. Я мовчки плівся за ним, ловлячи себе на думці, що проти нього виглядаю справжнім карликом. Нарешті чоловік присів на краєчок однієї з лав, жестом запрошуючи мене приєднатися.
— Дякую, я постою.
Відверто кажучи, зараз я понад усе на світі хотів би сісти, але, не тямлячи, про що йтиметься, вирішив постояти, на той випадок, якщо діалог буде з неприємних.
— Як я вже сказав, я друг Ельзи. Якщо можна, хотів би вас дещо попросити…
Поки Альберт говорив, я роздивлявся його. Із вигляду він мав десь за п’ятдесят. Масивні скули робили його лице дещо прямокутним, але воно гармоніювало з тілобудовою. Надбрівні дуги нависали над очима, мов круті береги, лінія ж носа виявилась абсолютно рівною. Більш детально роздивитись Альберта заважала темінь, тож я облишив цю справу й прислухався до нього.