— Здається, вам сподобалося.
— Так, навіть дуже. Уявити не міг, що житиму навпроти монастиря Бернардинів!
Вона ледь усміхнулася.
— Нічого, із часом звикнете. Я заварю каву, а ви поки призвичаюйтеся.
Жінка розчинилась у темряві коридору власної квартири.
Я провів її поглядом і попрямував до кімнати. Саме попрямував, бо вона була така велика, що тут можна було і ходити, і стрибати, а завдяки висоті стелі — завиграшки грати у волейбол. Обвівши щасливим поглядом квартирний обшир, я присів на старий пружинний диван — у нетрях душі миттю прокинулося відчуття чогось знайомого, зашкребло, сповіщаючи про свою важливість, як немовля тихим кректанням повідомляє батьків про своє пробудження.
Схожий диван колись був і в нашій хаті, у тій, де я жив із мамою-татом. Мимоволі згадалось, як ми втрьох полюбляли сидіти на ньому перед телевізором, розглядати сімейні альбоми чи просто читати книжки. Нині не було ні хати, ні нашої сім’ї, а я став безпритульним. Життя викрутило руки до хрускоту кісток. Час потроху залікував рани. Я продовжив навчання. Мама зосталася під наглядом лікарів і своєї сестри в Мадриді. А батько…
Голос Ельзи Олександрівни повернув мене зі спогадів.
— У вас усе гаразд?
Склавши руки навхрест, вона стояла на порозі і спостерігала за мною.
— Так-так.
— Тоді ходімо, усе готово.
Я вийшов за жінкою в коридор і, глянувши на себе у дзеркало, зрозумів, чому вона цікавилася моїм станом, — на очах виблискували сльози. Я негайно витер їх рукавом.
Місце, де зазвичай готують їжу, у квартирі Ельзи Олександрівни мало абсолютно інше призначення. Воно скидалося на кімнату-музей, де виставлялись експонати, для приготування кавового напою. На поличках тулилися зо два десятки джезв різної ємності. Мені впала в око одна з них: срібна, середнього розміру. Їй, як на мене, було не менше ста років. Полиці на протилежній стіні прикрашали кілька ручних млинків — у них мололи кавові зерна на різні фракції. У креденсі, що стояв праворуч від мене, виднілися з десяток скляних слоїків із різними сортами кави. Посеред кухні стояв великий дубовий стіл із порцеляновим сервізом і кавником. Решта кухонного начиння ховалася від людського ока в нижній частині креденса. Настроєвості додавали гардини темно-бордового кольору, що перекривали доступ сонячному промінню. Це була територія справжнього гурмана.
— Гарна кухня, — промовив я.
— Дякую.
Каву пили з порцелянових чашок і, ласуючи вівсяним печивом, вели розмову про майбутнє співіснування.
— Ви казали, що у вас багато речей.
— Так. Справа в тому, що я колекціоную предмети старовини. Загалом то недорогі речі, бо на такі бракує грошей. Але в мене їх назбиралося чимало.
— А де ви їх берете? — адресувалося мені чергове запитання.
— Зазвичай знаходжу. Це дуже цікавий процес.
— Згодна.
Я перевів подих і запитав:
— Ви не заперечуватимете, якщо я заставлю ними всю кімнату?
На якусь мить Ельза Олександрівна завмерла, але відповіла позитивно:
— Зовсім ні. То ваша кімната, що хочете те й робіть. Головне — підтримуйте чистоту і намагайтеся не галасувати, коли в мене будуть відвідувачі.
Підбадьорений останніми словами співрозмовниці, я поставив цілком логічне запитання:
— Вибачте за надмірну цікавість, але що то за відвідувачі?
— Мої клієнти.
— Клієнти? — вирвалося в мене з несподіванки.
— Так. Я ворожу на кавовій гущі і на картах.
— Цікаво, — відповів я, поставивши чашку на стіл.
— Сподіваюся, ви розумієте, що тиша і спокій є неодмінними атрибутами такого процесу.
— Так-так, звісно. Якщо бажаєте, я можу йти з дому на той час…
Вона різко обірвала мене, не давши змоги закінчити думку.
— Нема потреби. Досить належно поводитися.
І хоч її вимоги були обґрунтованими, як на мене, вони свідчили про надмірну обережність. Очевидячки, Ельза Олександрівна надто серйозно сприймала свій фах. Однак подумки я з нею погоджувався. Адже в кожного з нас є свої таргани: хтось колекціонує антикваріат, хтось ворожить, хтось займається йогою, хтось — політикою, а хтось узагалі байдики б’є — кому як зручно, той так і живе.
— І ще одне…
Я підвів погляд.
— Мені треба перевірити ваші документи.
— Гаразд. Паспорт підійде? Але я не взяв його з собою.
— Нічого. Покажете, як переберетеся.
Насамкінець ми домовилися про плату. Я допоміг Ельзі Олександрівні записати у її мобільний свій номер і, подякувавши за гостину, покинув її оселю.
Опинившись на вулиці, я навмисне подався до костелу Святого Андрія, щоби знадвору роздивитися вікна нового помешкання. Із цього боку їх була пара. Одне — на кухні, друге — у моїй кімнаті, з дерев’яними рамами, пофарбованими білою фарбою, що порепалася від часу. Милуючись архітектурою будинку, у моєму нутрі зародилося бажання якнайшвидше переїхати в нові покої. Найскладнішим етапом у цьому процесі були кілограми багажу: щоби впоратися з ними, мені необхідні Апостоли. Я телефоном зв’язався з Петром й отримав його обіцянку допомогти. Затим поспішив додому, аби підготуватися до рантки, бо пообіцяв йому, що спершу проставлюся.
Петро Петрович грівся на сонечку у дворику разом з іншими сусідами. Маючи обмаль часу, я лише привітався з ними і вибіг на другий поверх. Старенький замок заскреготав від обертів ключа, рипнули завіси і я опинився всередині. Не зачиняючи дверей, я пройшов у свою кімнату і, витягнувши шухляду, дістав звідти невеличку скриньку, вщент напхану валютою. Треба взяти рівно стільки, щоби вистачило посидіти з друзями у кнайпі. Зрештою, купюра номіналом у двадцять євро перекочувала в гаманець, і, поклавши назад бутафорний сейф, я вибіг на вулицю.
— Двері закрив! Буду пізно! — вигукнув я хазяїну на прощання.
Дідуган махнув рукою і щось сказав, але ті слова мене так і не наздогнали.
За годину наше нечисленне товариство насолоджувалося скромними посиденьками в генделику. На столі була пляшка напівсолодкого вина і легка закуска. Павло, який чомусь захмелів після першого келиха, сидів, сперши підборіддя на зчеплені руки й із закритими очима похитувався під мелодію джазової композиції. Атмосфера налаштовувала на бесіду.
— Тобі не набридло переїжджати з місця на місце? — запитав Петро, торкнувшись своїм келихом мого.
Я надпив трохи вина і відповів:
— Набридло. А вам не набридло постійно тягати мої речі?
У розмову втрутився Павло.
— А хто ж їх носитиме, крім нас? Ми ж товариші.
— Це точно! — погодився я і підніс келих, виголошуючи цілком логічний тост: — За друзів! Себто за вас.
Ми знову випили.
— Слухай, а коли ти забереш той старий патефон? — запитав Павло. — Тільки не думай, що він нам заважає. Я просто цікавлюся.
— Якби водилися вініли, то ми б іноді слухали, а так пилом припадає, — доповнив Петро.
— Заберу обов’язково. Коли матиму своє житло, тоді й заберу.
Апостоли перезирнулися і, мов телепати, одночасно видали:
— Ой, мабуть, іще довго чекати.
Ми зареготали. Від випитого настрій стрімко піднімався, тож було вирішено збільшити градус напоїв. Межа тверезості дуже швидко залишилася позаду. Друзів потягло на пригоди. Я розрахувався, і ми попростували до нічного кіоску.
Наступні події вечора хаотично змінювалися, мігруючи від розпивання слабоалкогольних напоїв до незграбних фліртувань із дівчатами. Пам’ять почала відмовляти мені вже після другої пляшки пива і зовсім зрадила, коли ми з друзями прощалися. Далі — суцільна амнезія.