„Але я не є будівничий. Парафія повинен був поскаржитися у Міську Раду і отримати допомогу від Рятувальної Служби.”
„Вони зайняті ремонтом будівель значно більш пошкоджених ніж ваші, сказав Інспектор. „В долині була повінь і багато сімей там залишилися без даху над головою. Вам слід було допомогти своєму сусіду зробити тимчасовий ремонт і кошт ремонту ущкоджень виніс би тоді значно менше. Такий є закон. Ви тут маєте купу різного матеріалу: полотно, дерево, водотривка фарба.”
„Де?” обурено спитав Бавунцьо.
„Отам!”сказав інспектор, вказуючи на картину.
„Та то моя картина!” вигукнув Бавунцьо.
„Смію погодитися,” сказав Інспектор. „Але перше йдуть будинки. Такий є закон.”
„Але я не можу...” Бавунцьо не встигнув більше нічого сказати, бо в той момент увійшов інший чоловік. Він виглядав дуже подібно на Інспектора, майже як його двійник: високий, зодягнений у все чорне.
„Збирайтеся!” сказав він. „Я Водій.”
Бавунцьо аж зашпортався злазячи з драбини.
„Водій? Водій?” вібруючим голосом промовив він. „Який Водій?”
„Ваш і вашої карети,” сказав чоловік. „Карету було замовлено вже давно. Ось вона нарешті прибула. І чекає на вас. Ви вирушаєте у свою мандрівку сьогодні, ну ви розумієте..”
„От тобі й на!” сказав Інспектор. „Вам доведеться вирушати; але якось воно нездало так рушати у мандрівку, залишаючи за собою невиконану роботу. І все ж, ми тепер принаймні зможемо до чогось використати це полотно.”
„О, ні!” сказав бідний Бавунцьо. „І вона, вона ще ж навіть не закінчена!”
„Не докінчена?” сказав Водій. „Ну, в будь-якому випадку, якщо говорити про вас, то з нею покінчено. Ходімо!”
Бавунцьо пішов, цілком мовчки. Водій не дав йому часу на запакування речей, сказавши що то мало бути зроблено наперед, а зараз нема як бо вони можуть запізнитися на поїзд; тож все що Бавунцьо міг зробити то винести до сінів маленьку торбинку. В тій торбинці виявилося що була лише коробка з фарбами та альбомчик з його ескізами: ніякої їжі чи вбрання. Вони встигли на поїзд все як має бути. Бавунцьо чувся дуже змучений і сонний; він навряд чи усвідомлював що відбувалося коли вони його запхали в його купе. Йому якось було все байдуже: він забув куди він мав їхати і для чого. Поїзд майже відразу заїхав до темного тунелю.
Бавунцьо прокинувся коли поїзд стояв на величезній слабоосвітленій залізничній станції. Якийсь Провідник ходив по пероні і кричав, але він кричав не назву станції; він кричав Бавунцьо!
Бавунцьо поспіхом вибіг і тоді зрозумів що залишив свою торбинку в вагоні. Він оглянувся але поїзд вже поїхав був далі.
„А, от де ти є!” сказав Провідник. „Йди сюди! Що? Не маєш ніякого баґажу? Доведеться відправити тебе до Виправного Дому.”
Бавунцьо чувся дуже зле, і знепритомнів на пероні. Його поклали в каретку швидкої допомоги і відвезли до лазарету Виправного Дому.
Лікування йому зовсім не сподобалося. Лікарства, які вони йому давали, були гіркі. Обслуговуючий персонал та адміністративні працівники були недружні, мовчазні та строгі; і він ніколи не бачився ні з ким крім дуже строгого лікара, який часвідчасово його відвідував. То більше виглядало на в’язницю ніж на лікарню. Йому доводилося тяжко працювати по усталеному графіку: копАння, столярна справа, і малювання голих дошок у один простий колір. Йому ніколи не дозволяли вийти назовні, і всі вікна виходили всередину. Вони тримали його у темряві протягом кількох годин підряд, „для певних роздумів” як вони говорили. Він втратив відлік часу. Йому навіть не ставало ліпше, якщо судити з того чи відчував він яке-небудь задоволення від того що робив. А він не відчував задоволення ні від чого, навіть від спання.
Спершу, десь так у першому столітті (я просто передаю його враження) свого перебування там, він бувало марно гризся про минуле. Він повторював собі постійно одну річ, лежучи у темряві: „Ох, якби ж я зайшов тоді до Парафії, у той найперший ранок після того, як почалися ті страшні вітри. Я мав тоді такий намір. Тоді відлетіло було лише кілька черепиць, і можна було їх легко направити. Тоді Пані Парафія можливо ніколи не простудилася би. Тоді я би теж не простудився. Тоді я би мав на один тиждень більше часу.” Але з часом він забув для чого саме йому був потрібний той додатковий тиждень часу. Якщо він про що-небудь хвилювався взагалі, то про свої роботи в лікарні. Він їх собі розпланував, подумавши над тим як швидко він зможе направити оту скрипучу дошку, чи перевісити ті двері, чи поремонтувати ту ніжку стола. Напевно він направду став корисним працівником, хоч ніхто йому того не говорив. Але звичайно що то не для того вони бідаку там так довго тримали. Вони очевидно очікували що йому стане ліпше, і оцінювали то „ліпше” за якимись своїми дивними медичними стандартами.