„Хіба ви не знаєте?” сказав чоловік. „То є Бавунцева Країна. То є Бавунцевий Малюнок, чи принаймні більша його частина: частинку її тепер складає Парафієвий Садок.”
„Бавунцевий малюнок!” промовив Парафія у подивуванні. „То що, ти придумав усе це, Бавунцю? Я ніколи не знав що ти є такий розумний. Чому ти мені не розповів був?”
„Він намагався тобі про то розповісти давним-давно,” сказав чоловік. „але ти навіть не хотів глянути. На той час він мав тільки полотно та фарбу, а ти хотів їх забрати в нього і залатати ними свій дах. Ви тоді називали то все Бавунцеві Бздури або Тотаво Мазанина.”
„Але тоді воно виглядало не так, воно не було реальним,” сказав Парафія.
„Ні, тоді це було лише враження-спалах,” сказав чоловік; „але ти міг би зловити той спалах, якби коли-небудь вважав що воно того вартує спробувати.”
„Я йому не дуже давав нагоду,” сказав Бавунцьо. „Я ніколи не намагався пояснити. Я мав звичку називати тебе Старий Землерий. Але яка тепер різниця? Ми з тобою мали тепер нагоду пожити і попрацювати разом. Все могло би скластися по-інкашому, але навряд чи могло би воно скластися якось ліпше. Тимнеменш, боюся що тепер мені час настав вирушати. Ми з тобою ще зустрінемося, маю надію: є прецінь багато інших речей які ми можемо робити разом. Бувай!” Він тепло потиснув Парафієву руку, яка виглядала як добра, тверда, чесна рука. Він повернувся і оглянувся на мить. Цвіт Великого Дерева сяяв як полум’я. І пташки літали у повітрі та співали. Тоді він посміхнувся, і кивнув головою до Парафії, і пішов в компанії з пастухом.
Він хотів дізнатися більше про овець, про високі пасовиська, і кинути оком на ширше небо, і йти ще далі і далі вперед в керунку Гір, лише вгору. Понадто я не беруся вгадувати що з ним далі трапилося. Навіть маленький Бавунцьо у своєму старому домашньому будинку міг кидати погляд на гори що були далеко-далеко, і гори ті влізли були йому в кутики його картини; але як вони достеменно виглядали, і що там було позаду за ними — то може знати тільки той хто виліз на них.
„На мою думку він був дурним чоловічком,” мовив Радник Томпкінс. „Ніц вартий, власне кажучи; ніякої від нього користі Суспільству не було взагалі.”
„О, я навіть не знаю,” мовив Аткінс, котрий не був якоюсь поважною особою, а просто шкільним вчителем. „Я не впевнений: все залежить від того, що саме ти маєш на увазі під словом користь.”
„Ніякої практичної чи економічної користі,” сказав Томпкінс. „Наважуся сказати що можливо його можна було би виховати і зробити якоюсь функціональною деталькою якби ви вчителі ліпше знали свою справу. Але ви не знаєте свою справу як належиться, і тому в нас в суспільстві є непотрібні люди такого типу. Якби я керував цією країною, я би припахав його і таких як він до якоїсь праці до якої вони є придатні, мити тарілки в громадській їдальні чи ще чогось, і припильнував би що вони виконують свою роботу належним чином. Або повбивав би їх всіх. Його мені слід було вбити вже давно.”
„Вбити його? Ти маєш на увазі що ти би заставив його вирушити в мандрівку задовго до того як настане його час?”
„Так, якщо ти конче мусиш використовувати той безсенсовний старий вислів. Пропхати його крізь тунель до великої Сміттєвої Купи: от що я маю на увазі.”
„Тобто ти вважаєш що малювання є ніц варте, що воно не є чимось таким що слід оберігати, чи поліпшувати, чимось від чого є якась користь.”
„Звичайно, від малювання є користь,” мовив Томпкінс. „Але від його малювання користі не було ніякої. Існує широкий спектр потенційних можливостей для сміливих молодих людей які не бояться нових ідей та нових методів. Але не тово застаріле заняття. Приватне мріяння. Він не в стані був би створити ефектну афішу щоб врятувати собі життя. Завжди так ретельно бавунцявся з листками та квітками. Якось одного разу я запитав був його чому. Він відповів мені що на його думку вони є гарненькі! Нє, ну ти можеш повірити? Він сказав гарненькі! ‘Що гарненьке? Травленнєві та ґенітальні органи рослин?’ спитав я його; і він не мав що відповісти. Ну балакун дурний!”
„Балакун,” зітхнув Аткінс. „Так, бідний чоловічок, він ніколи нічого не докінчив був. А, ну, а його полотнам знайшли були ‘краще застосування’ відколи він відбув. Але я не впевнений, Томпкінсе. Ти пам’ятаєш то велике полотно, яким вони залатували були пошкоджений дах сусіднього будинку, після тих штормів та повеней? Я знайшов шматочок того полотна, посеред поля. Він був пошкоджений, але читабельний: на ньому зображені були вершина гори та галузка з листками. Я не можу викинути то собі з голови.”