Стаяць самому сабе перад усім i ўсімі, у гаснучае лета, але перад сытай восенню. Селяніну гэта зразумець! Калі гэта праўда, што без задаволенасці няма прыгажосьці, дык i я ведаю, чаму падабаліся мне кастрычніцкія імжа i сутонне, апалая лістота i завугольны вецер, дождж на шыбах i рыпат веснічак... Таемнасць поначнага падворышча. Цяплынь пасцелі ў дажджоўе, сон пра свежаванне (запах ад смаленага саламяным агнём кормніка, якога калолі пад Каляду).
* * *
У прыгарадзе добра, утульней у драбноце дзён. Пражывеш сабе ix, адзін за адным, без прэтэнзіяў на якую-колечы значнасць. У прадвесне, калі ўранні хрумсціць пад нагамі талы снег, прымарожаны за ноч, ідзеш у цяпліцу пасеяць першыя агуркі. Карміць будзеш курэй-нясушак. Потым, у позні ўзыход сонца, паснедаеш з жонкаю ды дзяцьмі (яны спяшаюцца ў школу). Сядзеш у сваю з'езджаную легкавушку, што стаіць за акном на панадворчыку, i пунктуальна — дзякуючы ёй — пабудзеш на казённай рабоце, з якой ясі хлеб (табе, вядома, напляваць на яе).
Час ад часу ў ваколіцы згвалтуюць чыюсьці дачку нейкія лайдакі або абкрадуць далейшага суседа прыезджыя зладзеі; бывае, кагосьці заб'юць бандыты (пазалетась — агародніка Рухаймозга). З прыцемкам не трэба выход зіць у завулкі, нікуды. A калі хрысціны спраўляеш ці паклічаш сваякоў на Каляду або іншы баль які надумаеш, дык няхай лепей заначуюць у тваім доме госьці (ёсць жа тых пакояў!).
* * *
...Бы выява таемнага скарбу мігацеў заліўны Доўгі луг у Юр'еў дзень, калі бабуля выводзіла мяне глядзець поле. З жытнёвае руні не было ўжо відаць вароны, сеўшае ў яе, што прарочыла ўраджайнасць i хлеб аж на ўсю зіму. Але нішто так не засела ў маёй памяці з тае вясны, як той мігат, быццам гэта самое сонца купалася ў тым лузе, пырскаючы ва ўсе бакі i пужаючы кнігаўкі. Хацелася стрымгалоў пабегчы туды i, схаваўшыся за вербалозамі, самому ўбачыць тую цудную гулянку (гэтак кавалеры падгледжвалі дзяўчат на сажалках). Я не цяміў, што прыгажэй ёсць заўсёды здалёку (вада тая аказалася са страхотна грузкім дном з плоймаю апалонікаў).
На ўскраі сваёй палоскі мы рассцілалі радзюжку, каб прысесці на сырой зямліцы паесці. На ручнік выкладвала бабуська пару гатаваных яёк, па скібцы хлеба, i ставіла адмысловую, малую, гладышку з кіслым малаком, (акуратненька абвязаную хусцінкаю). Знаходзілася i крышынка солі.
Яна памерла ў тое ж мае маленства, няспешна i ўрачыста. Пасля яе смерці людзі пачалі пакідаць сярпы, перасталі пасціць, а потым кінуліся рабіць усенька машынамі, багацець ды страчваць розум. Я тым часам вырас, паканчаў усякія школы i шумна палепшваў свет з Беларусяй, каб, урэшце рэшт, пастарэць i задумацца над тым, што казала яна, мая непісьменная бабуля... Пахаваў я яе, бы тысячагадовы беларускі лес, і, пакруціўшыся на жыцці, сам цяпер не ведаю, як мне быць. 1 бацькі мае гэтак жа былі разгубіліся. Новы час адказвае неяк няшчыра, у яго што ні дзень то іншая праўда.
Zapiski dla pamięci
* * *
Wiatry wieją u nas od pastwisk z bagienkiem; huczą w kominie i pogwizdują w drutach, drobią deszczem po wysokiej tu ścianie domu, w zimie zaś usypują strome kopy śniegu. W czas żniw nadlatują z południowych pól, z zapachami dojrzałego zboża i schnącego piołunu. Burze z piorunami wywołują pogańskie lęki, po czym zaiste rajsko zieleni się ogród: ukwiecona grządka ogórków przypomina sobą czarodziejski dywan jakowyś, co osiadł z niebios, akurat pobok kwitnącego maku, a łopuszyste liście kawona, wysterczające z naci kartoflanej, śmiesznie przypominają czujne uszy świń, przyczajonych w szkodzie; bujnie kędzierzawi się marchew, pobłyskują listowiem buraki. Wówczas nawet wróble awanturki ze szpakami o ptasi domek na szczycie pod okapem dachu wydają się świadczyć o wszechradości.
W zaciszu pod starą jabłonią z uginającymi się od owoców gałęziami podnoszę z ziemi opadłe papierówki, przeźroczyste z przejrzałości, w których, jeśli patrzeć nań pod słońce, widać ziarenka w środku. Jem je łakomie, niczym urwis, co zakradł się do cudzego sadu. Oczyma wyobraźni widzę nieżyjącego już ojca, i to jak wybrzydza na moje zajadanie się: — Ino jabłuszka ci w głowie, a nie robota!
* * *
Sam jeden stoję w rzeczułce źródlanoczystej i pod wysokim niebem końca lata. Jeszcze nie odlatują żurawie i dzikie gęsi, ale już szarzeją łęgi i pustoszeją pola. Moje bose stopy zanosi piaskiem bystry nurt, pobłyskujący srebrem pod stromizną, w której gnieżdżą się pliszki. Na bezkres ściernisk wypuszczono owce i krowy bez pastucha, a w kurzawie przystodoli buczą młockarnie. I donośnie gwałtują na targowisku w miasteczku, za chatami w sadkach, w których złocą się grusze, niczym osypane miedziakami dla niezwyczajności jakowejś, oraz dziecięco jakoś tak rumienią się zimowe jabłuszka. W ogrodach w dolinkach uwijają się gosposie, widzi się też panny (zdradzają się ze swym panieństwem niecierpliwym zachowaniem)...
Samotnie stać wobec wszystkiego i wszystkich w porze gasnącego lata, przed sycącą jesienią. Oracz to pojmie! Jeśli prawdą jest, że bez zadowolenia nie bywa piękna, więc ja wiem, dlaczego upodobałem szron październikowy i wczesny zmierzch, szeleszczące listowie i wietrzne przeciągi w zaułku, dzwoniące krople deszczu na szybach i skrzypienie wrót... Tajemniczość podwórca śród nocy. Ciepło pościeli w dżdżystą odwieczerz, sen o świmobiciu (zapach osmalonego słomianym ogniem wieprza w zbliżające się Boże Narodzenie).