Дак я коло самої труни стояла, я тади у півчій була, усе чула і бачила. Як мовила сеє Уляна Несторка, розвидніло мертве лице Мартинове, а досюль хиже було, як твар вовка. І так його в могилу поклали — з лицем розвиднілим.
Ой і бідова ж я була пуддєвкою, се вже познєй трохи остепенилася. Коло самої води ми тади проживали, на кутку, що Лихою Грушею звався. А був у нас човен, добренний човен, сам Кузьма Терпило для батька його робив. Дак я на тому човні, як теперішня дєтва на лісапетах, од скресення до морозів плавала. Калі вола прибутна, то з дворища свого у Невклю випливала. Усе літечко косарів на сиволозькі луки перевожу, а одтуль — сіно чи лозу нарубану. Дак щось мені і перепадало. А батько мій у ті годки у Мрині робив. І тамочки, у майстернях залізничних, цвяхи з дроту йон потроху кував, додому привозив. Я цвяхи ті пов'яжу по десятку і аж у Козероги — продавать. Так і жили.
Дак я батькові своєму жисть порятувала. І перед смертю йон згадував: ти, дочко, годків мені додала. А було сеє так. На Варяговім острові, у лозах густих, халупка стояла, ще литвини, які колись плоти до Невклі ганяли, зліпили її. І в тій халупці після смерті Вовчара трохи хлоп ці в-лісовиків поселилося. Бо вже лігвище його за Чорною рікою чека розкрила. А до тих хлопців на Варягів острів пакульські дєвки навідувалися. Ось яни якось і гомонять мені: «Перевези нас на острів і пожди трохи, покуль ми квіток нарвемо, а ми тобі стрічку в кісники подаруємо». А я уже знала, по які квітки яни туди плавають. Ну, перевезла я їх на острів, човна прип'яла до куща і по березі ходжу. А дівки подалися в лози, де халупка тая. Ходжу я по бережку і виспівую на повний голос: «Лугом ходжу, коня воджу, розвивайся, луже…» А день — наче крашанка, се уже перед Паскою, у Вербну неділю було. Сонечко до землі усміхається, як хлопець залюблений — до дєвки, а кожна квітка лопушника водяного — наче дитя рідне світила небесного. І виспівувала я душею і тілом усім.
Калі ж розсунулася лоза і дядько, з рушницею за плечима, вийшов, косми — до плечей, бородища — страшко глянуть. Я уся й обмерла. А йон: «Чого ти зіпаєш?! Зачини рота, бо сережки разом з вухами обірву!» А у мене уже вуха були проколені, і сережки на мені срібні, матчині. А бородань тади й запитує: «Ти чия така, зіпа?» — «Трохима Воловецького дочка», — одказую. Його аж пересмикнуло: «Се того Воловецького, що у комнезамі за комунію глотку рве?» А у нас у Пакулі було два Воловецьких, і обоє — Трохими. «Ні, дядьку, — поспішила я, — той Воловецький на Муравщині проживає, а наш куток — Лиха Груша зветься, і татко мій у городі по залізу роблять».
Дак бородань трохи пом'якшав до мене: «Ну, гуляй, дєвки скоро повернуться, тольки не зіпай на весь білий світ».
А в чистий четвер батько мій із Мрина приходить. І пішли ми з ним у Калиновий кущ по ломаччя: матка сяку-таку пасочку заходилася пекти, не було з чого то'і весни розкошувать. Дак тольки ми у яр — аж виходять навстріч троє з гвинтівками, і бородань, з яким я на Варяговім острові гомоніла, серед них. А болєй нікого з них я не знала, не пакульські яни. Дак той, що попереду ішов, і питає в батька мого: «Ти — хто?» — «Трохим Половецький, а що?» І тольки батько сеє проказав, а вже йому — наган до грудей: «А те, що будеш за комунію на тому світі репетувать!» Калі ж бородань зирнув на мене і руку товариша свого з наганом одвів: «А, лугом ходжу, коня воджу… Не той се Половецький, що нам треба». Дак батько мій не став і паски дожидатися, того ж дня на Мрин почимчикував і не з'являвся у селі, покуль і стихло усе сеє.
А того Воловецького, з Муравщини, яни таки порішили, у ніч святу, пасхальну. Нон тади нікому не одчиняв уночі, боявся, бо таке ж творилося у Пакулі. Дак підскочили яни, як жонка Трохимова із всенощної верталася, і слідом до хати вскочили. До хати яни вскочили і бідного Трохима у самому спідньому із печі стягли: «Христос уже воскрес, а тебе ще й не розіп ято!..» Та давай його, на очах у жонки, вірьовкою спеленутоі, сильно мучити. Тади руки йому за спиною зв'язали і до траму підвісили. А вже розвиднюватися стало, і яни пішли з хати. Пішли яни з хати, а Трохим кричати став. Здоровезний дядько був, яблуню з корінням на спір виривав. Дак яни крізь вікно у нього, розіп'ятого, стрелили, і не стало Трохима, тезки батькового. А мій батько ще, мо', літ з півста прожив, мо' б, і досюль йон землю топтав, калі б громом на лузі, під копицею не убило…
А уже наситилася земля кров’ю, і стомилися люди вмирати, і стали думать яни, як далєй жить. Дак батечко мій із лісу вернувся, а халупина наша, покуль сеє убивство у світі робилося, по самі вікна у кручу увійшла. Дак напровесні почав мій батечко вугли підкопувать та піднімать, а хата наша і розсипалася у смерть. І стали ми, як дикі люди, коло вогню на хатищі тулиться, а батечко в прибутній воді колоди виловлював і стіни викладав, сінці з лози виплітав, а мати — глиною тинькувала.
А в суботу, перед Великоднем, спекла мати на вогнищі маторженичка з борошна житнього, з висівками напополам, бо голодне врем'я тади настало, і каже: «Як ви хочете, а я понесу святити, що Бог дав». А батечко тольки заплакав і не сказав нічого. І розбудила нас, дєтву, мати удосвіта, і пішли ми до церкви. А як зійшли на гору, люду стояло навколо церкви — як ніколи. І принесли вони святити, що у кого було: хто й пасочку сяку-таку, та ще кольки крашанок, а болєй — коржі чорні та сковороднички з висівок. І вже не соромилася мати злиденності нашої, а постелила хустку на траву молоду і маторженичка поклала.
І вибрунилося сонце великоднє з-за лісів Сіверських, і простелилися крила янголів барвисті по піднебессю, над землею змученою. І вийшов з церкви отець Олександр, се ще його на Соловки не забрали, і вийшов отець Олександр — у білих ризах, із хрестом, що золотом сяяв, у руці піднятій. І засвітилися серця людяцькі зболені назустріч образові Сина Божого, що розіп'ятий був на хресті і помер у муках тяжких за нас, грішних, але — воскрес. Я тади мала ще була, не розуміла розумом дєтським, а серцем — відчувала. Для душ людей багатьох, розіп'ятих на хресті жисті нової, то останній притулок був. І пішов отець Олександр вздовж вервечки людської, благословляючи усе, що людям Бог тої весни дав. І вже йон до нас із матір'ю нашою наближався, калі вийшли з-за сторожки церковної хлопці, що на Варяговому острові купилися. Попереду Козубел ішов, з балалайкою, а слідом — троє з бубнами. І пішли вони за батюшкою, на балалайці дринь-каючи, а бубни — видзвонювали та вибивали. А Козубел ще й сороміцьке, таке про діву Марію наспівував, що нам, дєтві, хоч вуха затуляй.
Повернувся лицем до них отець Олександр та й мовить: «Люди добрі, не кощунствуйте у день воскресіння Христового, Господь вас покарає». А вони тольки сміялися. І далі пішов отець Олександр вздовж вервечки людської, а хлопці — за ним, з бриньканням та вихилясами. І знову мовив до них отець Олександр: «Пощо лишаєте радості духовної людей пакульських, серця яких і без того вистуджені горестями земними?» Тут Козубел перестав на балалайці дринькать і каже батюшці: «Се ми поминки по самих собі справляємо. Мо', завтра нас воєнні постріляють. Постріляють нас, молодих, а пакульці очі одведуть, хоч ми за них з комісарами стольки год билися. Пакульці очі одведуть, а Бог твій — мовчатиме, бо — мертвий йон давно. І ніхто нас і словом добрим не пом'яне». — «Як добро ви робили, пом'януть вас люди добром. А як зло ви робили — злом пом'януть. А Бог — живий і все бачить, тольки у ваших душах Бог помер», — мовив отець Олександр і став далєй принесене людьми святити. А хлопці з острова Варягового усе вигуцували під бубни та балалайку.