З Мохнатина поїхали на Хмільницю, з Хмільниці через річки Жеведису та Синявку на Коршаки, з Коршаків — через синявські ліси — на Грибову Рудню, а там повернули в порічні села, аби вздовж Невклі Сіверським шляхом дістатися додому, бо вже мішки з житом, квасолею та просом лежали в соломі, наче кабани. Ніколи ще Кузьма Лемеха не міняв свого товару так справно. У голові Уляни паморочило од їхнього кружеляння по білому світу, такому великому і чужому. Настрашено тулилася вона до батькового плеча: залиши її батько десь туточки — нізащо дорогу додому не знайде, так далеко заїхали. Але навіть у найдальшій залісній Грибовій Рудні проживали люди як люди: з одною головою, двома руками і ногами двома. А парубки, що ходили на заробітки у якусь Таврію, чого тільки не балакали: і чорні, тяк рілля, люди є в далеких краях, і люди з псиними головами, і є люди, що, наче дерева, із землі ростуть. Ніщо таке Уляні не стрілося, а вже ж набачилася світу білого на все життя; як Бог пошле їм з Мартином діток — буде що розказувать.
Але правду-таки мовлять люди, що світ круглий. Бо виїздили вони з Пакуля Чумацьким шляхом, як птахи в тепличину летять, а вертали з сівера, відки зимовик дме. Уже пакульська церква забовваніла попереду, виростаючи з землі, мовби цибулина, як неждано побігли по небу низькі чорні хмари. Перехрестився Кузьма Лемеха, горщечник: «Се чорт жениться». Тут поїхав Ілля по небу, заіскрило з-під копит його коней, загримкотіло, загухало — і з'явився Нестор-солдат.
Йон з неба упав.
Не, не впав, а по блискавиці, як по вірьовці із стогу, спустився.
Калі ж йон біля мене сидів, як ось ви, на лавочці, а я ще молода людяка була, ще в дєвках ходила. Не ковзав йон по блискавці, а зійшов з неба по хмарах, як по сходинках:» високого гонку. З нижчої хмари йон ступив на вершок Холодної гори, яна й зараз така, як тади була, тольки ліс по ній виріс. Дак ступив йон на вершок Холодної гори, а далєй і пішов по гребеню у долину.
Долина тади горішиною геть заросла, ми з батьком в той горішині грозу пережидали, бо тади і старе, й мале знало — дольки в горішині і можна од грози порятуватися.
Чи так було, як Уляна дівкою ще матері розказувала про і у пригоду, чи так було, як вона через багато літ на лавочці під двором про Нестора згадувала, одне напевно: Нестор з’явився біля воза горщечника раптово, ніби із неба упав разом з блискавицею. Лемеха аж пужалном замахнувсь на нього з перестраху. Але дубове пужално переломилося в його руці, наче соломинка, а Нестор-солдат засміявся. Той холодний сміх настрашив Уляну, і відтоді аж до смерті Несторової Уляна лякалась, коли він сміявся. А Нестор глянув на дівку так, ніби на базарі ціну складав: «І для чиїх же радощів намалював Бог такий апетитний патрет?» — «Та вже ж не для ваших!» — повела плечима Уляна, бо звикла, що милуються її вродою. Нестор кресонув кресалом, розкурив люльку і так відповів: «Не гнєви, красна дєвко, Бога і чорта не дражни, бо ніхто з нас не заглядав до Книги жизні, навіть я, одставний солдат Нестор Терпило, хоч бував на небі і з Богом розмовляв, як ось із тобою. Жили колися на світі велетні-люди, що одне одному через гори сокиру подавали, а по лісу ходили, як по траві. І з такої причини дуже горді були, як ось ти, дівко, своєю красою. А. як случився потоп, не захотіли вони сідати до ковчега: «Хай яка буде вода, а нам і колін не сягне». І з такої причини ті гордяки витопилися до ноги, жодного на світі не осталось…»
І запитав Кузьма Лемеха відставного солдата: «Чи не з пакульських Терпил ти будеш-бо?» — «Кодло моє од віку в Пакулі, правда твоя. Чи багато моїх родаків ще ходить по білому світу?» — «Не осталось із твого кодла, щитай, нікого, — Лемеха недовірливо хитав головою. — А сколь-ки ж тобі самому годков?» — «А я своїх лєт не лічу, — блиснув чорним оком Нестор. — А що кодло моє у Пакулі перевелося, то не в радість мені. Бо тутки мого пупа закопано, сюди і навертає душа, у які світи не бродила б». — «Розказував мені батько, а йому дід розказував, я вже вам розкажу, — почав розказ Кузьма Лемеха, позираючи на небо, де розвиднювалося. — Був у Пакулі козак Терешко Терпило, своєї землі не мав, а панську обробляв за третій сніп і возив пана, куди йому треба. А пана звали Лук'ян Журавський, нашому старому панові він дідом доводився. Як помирав Терешко, записав його пан Лук'ян у кріпаки. Опісля Терешка його син Нестор став за візника у пана Журавського. Дужий був той Нестор і здоровезний, як віл. Розказують, парну упряжку на ходу спиняв. Якось зайшлося у них з Нестором на одверту гомонку, Нестор і каже: «Не кріпак я вам, пане, а вольний». А пан перед усім двором своїм і одлупив яго нагайкою: «Будеш помніть, який ти вольний, ти ще від батька свого Терешка у кріпаки записаний». А Нестор — то був гордяк, рішив йон одомстить Журавському. Спогодєй поїхали вони в сусідню економію. У низині остановив Терпило коні, стяг пана з брички і заходився частувать пужалном. Добре частував, аж пан упав на коліна, проситися став, відпущу, каже, на волю, ще й грошей дам. Нестор повірив. Теперечки вертають яни додому. Як повернулися яни додому, челядь Журавського вхопила Нестора і потягла на стайню. Там яго прив язали до ослона і били, скільки хотіли, поки й кров'ю не підплив. Погодєй віддали в солдати. Дєвку ж Нестора, яку той любив, Журавський оддав за кривого воловника, у батьки їй годився, сестру продав заїжджому панові, десь аж на Кавказах тому панові цар землю дав. Матка ж Нестора скоро й умерла з горя' такого. Отак і перевелося в Пакулі Терпилове кодло. Про самого ж Нестора одтоді у Пакулі нічого не чуть. І вельми подивлений я твоїй появі, Несторе, і се велика почудка, якщо й правда се ти, а не мара нам видиться. Бо все, що я гомонів, ще за діда мого Оксентія було, а вже й батько мій Ничипір давно на гробовищі лежить, та й на мені уже жисть добренно наєзділась». — «Хіба ти, Кузьмо, не слихав між людей, що один день у Бога — сто літ на землі? — мовив на те Нестор-солдат, умощуючись на возі, щоб їхать, бо гроза уже відкочувалася за Невклю. — Ото як запрягли мене в солдатську упряжку, двадцять п'ять лєт одслужив я царю земному. Пройшов і Крим, і Рим, і Кавказ, а ріднішого голосу, аніж голос барабана, уже й знать не знав. Ну, все, думаю, цар за службу отблагодарствує. А йон мене — за ворота і дулю велику вслід. Що Нестору робить, куди діваться? Пішов я служить царю небесному. Поставив мене Бог в караулі біля воріт, що до його дворища. Служу вірою і правдою, калі Смерть біжить до Бога по наказ. Січас доповім, кажу. Потовкся трохи по дворищу і знову виходжу за ворота: «Наказав табє Бог сім літ дуб є гризти, а людей — не чіпать». Пішла вона в ліси, а я служу дальше. І перестали люди на землі мерти. Якось у неділю пішов Бог до лісу по гриби і зустрів там Смерть, уже яна ледве ногами соває. «Чого ти така худа? — питає Бог. — Чи людей на землі мало?» — «Од якого присмаку мені в тілі буть, — Смерть одказує, — коли я вже сьомий год саме дуб'є гризу, як ти, Боже, наказав через свого москаля Нестора». Бог, конєшно, розсердився і каже: «Хай той москаль теперечки на своїх плечах тебе носить, поки од'їсися і при здоров'ї станеш». Почав я її носить. А Смерть хоч і вельми худа, а в кості широка, скоро я геть на силі підупав. А ще ж у Смерті ні празника, ні ночі, завжди у роботі. Якби не люлька — там, під Смертю, і сконав би. Од люльки моєї єй удовольствія ніякого, а навпаки. Як наб'ю люльку самосадом та розкурю, Смерть на плечах моїх і чмихає, і кашляє, і крутиться, тольки кості торохтять. Од'їлася вона трохи після голодухи, одпаслась на земних харчах та й одіслала мене назад до Бога. А в Бога ще гнів не минув, і йон видав такий артикуль: «Іди, солдате, у пекло служить». Прийшов я в пекло. Прийшов я в пекло, став гвоздя забивать, щоб амуніцію повісити, — чортів наполохав. Далєй — больш. «Що, — запитую, — у вас у казанах вариться?» — «Грішники», — одвічають. «А, галушки, — киваю я, — січас буду вечерять…» Чорти на раду зібралися і постановили з пекла мене вижити. Нап'яли барабан із шкури молодого чорта та й забарабанили: «У похід!» Мушу команду сполнять. Вибіг я з пекла при повній своїй амуніції, а чорти скоренько двері за мною зачинили на засув. Потяг я ноги знову до Бога. А Богу што дєлать? Розвів йон руками: «Якщо ти, москалю, ніде не можеш ужитися, то йди собі знову у світ земний». Ось я й вернувся на землю».