Чавунка везла Нестора цілу ніч. Він лежав під лавою і тілом слухав, як по залізних стежках вистукують залізні колеса. А вранці просто Несторових очей зупинилися блискучі чоботи кондуктора. Нестор відсунувся в куток, до самої стіни вагона, але гострі передки кондукторових чобіт дістали і там. На першій же станції Нестора виштовхали з вагона, ще й жандарм, який стовпів на пероні, додав до кондукторових штурхані в. І попішкував Нестор вздовж залізниці, ловлячи крученики паровозного диму. Аж на початку літа добувся він таки до Пітера. Домів у Пітері було як дерев у лісі, а люду — як мурах. Язик довів його до казенного дому з кам'яними левами при вході. Швейцар скидався на генерала і вбранням, і поставою, а чин, до якого Нестора допустили, так надимався, що трохи не лопавсь, і Терпило не знав, як і кликати до нього. Покликнув: «Ваше превосходительство…» Чин пом'якшав з виду: «Говори, солдат…» А коли вислухав Нестора, наказав прийти через тиждень: «Я подивлюсь у бомагах». Прокантувався Нестор тиждень по нічліжках, харчувавсь на базарах, в обжорних рядах; ворожив по долонях, але рідко вгадував: Пітер одбирав у нього силу. Через тиждень знову навструнки стояв у домі з левами, і чин таке йому говорив: «Є в бомагах, що ти, солдат Терпило, служив царю, і скільки літ — указано, і рани твої. Але числишся ти в бомагах давно загиблим, через те ніякого содержанія від царя тобі не полагається…» З тим і на двері показав.
Почав Нестор розпитувать у людей на базарах, як до царя дійти. Сказали йому, що буде цар на Марсовому полі війська оглядать. Спозаранку штовхався Нестор серед роззявак поблизу Марсового поля, хоч і боки нам'яли, і від поліцейських штурханів перепале. Нарешті забили в барабани та мідні тарелі, війська вишикувались, як по нитці. Аж і золота карета з царицею з'явилася, а цар їхав поруч на білому коні. Нестор розштовхав мундири і кинувся царевому коню під ноги. Цар зблід, коня пришпорив, перескочив через Нестора і далі помчав. Нестору ж скрутили назад руки і відправили до поліцейської дільниці розбиратись, чи не замах на царя хотів учинить. Усе літо пробув він на казенних харчах, а як зосеніло, гнали кримінальних етапом у південні губернії, і його до етапу вписали. З етапом пропішкував Нестор до Києва і вже після Покрови об'явився у Пакулі. Охлялий, солдатський мундчр висів, як на кілку. І знову попросився до Мохнача. «А що ж твоя сила, Несторе?» — запитав Мохнач. «Там більша сила…» — тільки й відповів солдат Нестор.
Скоро — сніжок політував, і шугою Невкля бралася — сполошився Пакдль.
Що на світі білому робиться: Шапталів ноччю порізали!
Та й ні за що людяк помордували, хотіли гроші узять, а гроші були у пана Журавського, Шаптала за касира в панській економії служив.
Сама чула, як Шаптала в економії казав людям, що привіз гроші з города і щоб завтра ранчей до нього ішли, хто на льону рабів.
Бігли до двору Шапталів, як на пожежу, а там уже й пан Журавський, і справник, і волосний старшина, тоді й стражники на конях аж із Мрина прискакали. Оточили Шапталів двір, нікого не впускають, а в домі два мерці лежать, і Шапталиха над ними голосить та тужить на все село.
По обіді задзвонили на сход, зійшлися чоловіки до зборні і баби гуртами віддаля. Тут волосний старшина і розказав, що сталося, бо доти кожен балакав, що хотів. «Люди пакульські! — мовив старшина. — Покійний дід розказував моєму батькові, а дід на світі жив годів сто. Я ще був хлапаком, як батько мені гомонів, що колись давно нашу землю розоряли нехрещені люди, татарами їх звали. Дак тії нехристи кріпко мучили людей, і знову се повертається, але вже свої своїх мучать, як хочуть. Прочули якісь зарізяки, що касир економії гроші з города привіз, за льон, що в лузі піднімали. Прочули і рішили потяжку мать. А про те не розвідали, що, з города повернувшись, Шаптала одвіз гроші нашому панові і в залізну скриню поклав. Ноччю яни вікно на кухні вийняли і влізли у дім. Стару матку Шапталову одразу на той світ відправили, яна на кухні спала. Шаптала кріпко мучили, щоб гроші оддав. І замучили до смерті, хоч Бога в свідки кликав, що нема у домі грошей. Жонка Шаптали з дітьми була в спальні. Коли прочула вона, що в світлиці діється, вікно одчинила, дітей викинула і сама стрибнула. Боса, в самій сподні побігла з дітьми до свого батька. Засвітили в батька світло, але до ранку вийти з хати боялися, бо чекали зарізяк і до себе. Як розвидніло, побігли до пана Журавського, пан послав верхівця по стражників. І ось теперечки ми зібралися, щоб слідство вести і тих зарізяк на чисту воду вивести. Дак, може, хто з людей бачив чи чув, як злодійство у селі коїлося?»
Мовчали люди, опустивши голови: ніхто нічого не чув, не бачив, а якщо чув чи бачив хто, боялися сказать. Тоді наказав справник чоловікам в один ряд стати. Як стали в один ряд — од зборні до попового саду стрічка. Вийшла із зборні чорна від горя, в чорну хустку завинена Шапталиха, пішла вздовж ряду, кожному в обличчя зазираючи. І мовив волосний старшина на весь майдан: «Сяя жонка у щілину дверей бачила одного із зарізяк, коло лампадки йон стояв, і видивиться зараз, якщо йон тут єсть. Дак, може, хто сам признається і поменшить провину свою перед Богом та людьми?»
Ішла Шапталиха вздовж шеренги мужиків, не зупинялася ні біля кого. Уже до попового саду наближалася, як ніби вкопав її хто біля Сави Малахи, кравця. Мастакуватий кравець, але горілку полюбляв і з Мохначем водився. Усі дух зачаїли. А Сава білий зробився, як глина мильна в кручах над Невклею. Тоді як заволає не своїм голосом: «Не я! Не я!» — «Йон… — тихо сказала Шапталиха і голосно, на весь майдан повторила: — Йон!» А вже стражники, що слідом ступали, руки скрутили Саві. Вели до зборні, а він усе кричав сиплим, пропитим голосом: «Люди добрі, я не вбивав! Люди добрі, я не вбивав!»
Як вертала Шапталиха до зборні повз мужиків, біля Нестара з Мохначем ходу притишила.
Мохнач, той зернята лускав і плював йой під ноги.
А я ближчєй до Нестара був, видів: Нестор стовпом стояв і в небо дивився, ще сніжок політував.
І уперше тої миті небо відчинилося для Нестора, як на іконі страшного суду в церкві пакульській, і оком єдиним у душу його глянуло. Уже як помирав, а Мохнача давно на світі не було, признався Нестор Уляні: «Упознала мене тоді біля зборні Шапталиха. Бачила вона в саду мене, каравулив я, поки Мохнач із Савою гроші з касира видушували. Тольки ж там, у саду, пожалів я Шапталиху і дітей її, а вона біля зборні мене пожаліла». Біліша од снігу стала Уляна від тих слів, але нічого не відповіла, бо ще мова їй не вернулася.
А там, на майдані сільському, пакульський люд навколо зборні гуртився, не розходивсь. І вивели із зборні два стражники побитого, вірьовками оперезаного Саву Малаху, до справникової коляски прив'язали, щоб до самого Мрина слідом біг. Мохнач біля зборні стояв, лушпинням під ноги плювався. Уже справник у коляску забравсь, уже стражники на коней сіли, коли Сава глипнув на Мохнача закривавленим оком: «Так се я і за тебе, бандюгу, у тюрмі гнитиму?! Я буду гаравать, а ти скакать? Тади хапайте і яго, конокрада! Я тольки помагав з п'яного ума, а підначка Мохнача, і ватаг — йон!..» Пов'язали і Мохнача, повели до Мрина. Але не довго Мохнач пробув у казенному домі, по Різдву уже і вдома був.