Смалив люльку, ходячи по двору, не знаходячи собі місця, ніби муки Наталчині передалися йому. Нарешті на ґанкові з'явилася мати і мовила до нього: «Сьогодні і тобі, синку, кріпко муторно прийшлося, але не фельдшерка твоя учена, а Бог поміг Наталочці». І зійшла Несторка з ґанку, ступила до вікна, провела рукою, наче завісу часу піднімала: «Дивися сюди, се ще мене твій батько навчив, а йому сеє дання на небі було даровано, де йон гостював у давнину давню…» Тут долинув із хати перший крик дитини. І засвітилися шибки вікна червоно, наче в челюстях печі по той бік вікна вогонь палахкотів. Вогняний вал котився по жнивному полю, а крізь нього брів у солдатській одежі, у залізній касці, з гвинтівкою у руках юнак, на Кузьму з обличчя схожий. І гукнула із сінець фельдшерка, що Наталка сина щасливо народила. Змахнула Уляна Несторка рукою видиво із вікна і зітхнула тяжко: «І докуль сяя завірюха вогняна по землі нашій нещасній гулятиме?! Война за войною. Як ти, синку, народився, теє самоє вікно провістило, і не збрехало яно». І додала докірливо: «А ти усе ждеш, як віл обуха…» — «Од долі не втечеш, — відказав Кузьма. — Що усім судилося, теє, — і синові моєму. А война є война, що в селі, що в городі. У городі яна ще страшнєй». Гніткі передчуття мучили Уляну, то розор села, як у дев'ятсот п'ятому, то голодухи привиджувалися їй, і вона хотіла, аби Кузьма з Наталкою та дітьми звили кубельце де-небудь у місті, із своїми руками та головою син ніде не пропаде, усюди потрібен буде. Хоч би до кращих часів, якщо вони колись настануть. А вона — на сідалі залишиться, дідизну для онуків стерегтиме.
Пливли ключі пташині у вирій, вздовж Шляху Чумацького, зоряного, прощально вимахував крильми услід їм вітряк, а Кузьма сидів на східцях млина і думки свої невеселі звично перемелював. На порох, що їх вітерцем, здається, вивітрювало, і відлітали думки у небо зоряне, сліду на землі не полишаючи. Бо нічого од тих його думань на землі не мінилося, ніхто з людей до них не прислухався, а жили люди нерозумною отарою, за законами, писаними невідь-де, ніхто про те не знав і не відав. Хвиля зла і ненависті накочувалася на людей незбагненним дев'ятим валом, колись, ще в Листопадів, він бачив таку картину. Вутлий вітрильничок із безсилими перед стихією людьми, а над ними — піниста, жорстока, нещадна долоня моря. Або ще: вогняне колесо котиться з гори, невідомо ким пущене, котиться по роках і десятиліттях, підминаючи людські долі, розбризкуючи гарячі краплі вогню, палаючі віхті, рясно сіючи зло і ненависть. Колесо котиться все швидше, вогняні спиці зливаються в шалене кружало: революції, війни, революції, війни, голодухи, людиновбивства, жертвоприносіння — кому, навіщо? З якої гори те вогняне, диявольське колесо котиться, хто його пустив по людяцькій історії? Хто відкрив шлюзи греблі всесвітньої, аби прибутна вода насильства затопила світ? Колись, давно, у божевільні, професор розказував Кузьмі, який відмовився стріляти в людей, хай і в іншу, німецьку, одіж вбраних, про зірку, що кометою зветься. Вона відбилася від посестер своїх, як корова від череди, і безпритульне блукає просторами зоряними. І нібито на початку століття комета неподалік планети нашої пролітала, це вона спричинила усі лиха сьогочасні на Землі. Якщо це правда, хто ж тоді — людці у поросі земному, з їхніми розумами, душами, мріями, претензіями на безсмертя, вірою в своє божественне призначення? Мурашина купа, на яку — кип'ятком линули або висипали відро їдкого попелу, і мурахи збеленіли, заметушилися, забігали, давлячи одна одну?!
Ніколи ще так не гнітила душу Кузьми, сина Семирозумового, малість людська, як тої зоряної ночі. Уже він зупинив жорна, припнув крила вітряка, борошно вичерпав совком дерев'яним з корита у мішки полотняні. Тепер, коли люди після нового врожаю везли до млина збіжжя, він підночовував у млині. Ніби й ситніше уже жилося, у кого земелька була, хто роботи не цурався, а злодійство в селі не переводилося, навпаки — наче повітра яка котилися селом. Уже можна було б і подрімати на мішках, у закутку вітряка, але — не спалося Кузьмі. У голові жужелилося од дурних, нікому не потрібних думок. Стояв на шпилі, весь у білій борошняній обметиці, ніби в сяйві од рясних зірок. Небозвід круто зводився над землею стрімкими вилицями людського черепа, а вивершувала їх неоглядна, таємничо глибинна маківка. Під тою маківкою безупинно мерехтіли зірки, якусь нерозгадану, але трудну роботу роблячи. Небо — думало пульсуючи. Страшні сили любові і ненависті акумулювалися в його зоряних обширах, наче електричні розряди у хмарах перед грозою. І від незбагненних думок неба, а не від Кузьмових намагань щось у цьому світі зрозуміти залежала доля людського мурашника на Землі. «Господи, чому ж воно, небо, так кепсько думає, якщо уже за нас, людців, узялося думать?» — тяжко зітхнув Кузьма і сам усоромився дорікань небові. Надто вже могутнім, незбагненним видавався мозок небесний, що височів над Круковою горою. Але вернувся подумки на землю, в мурашіння людське, і знову не стримався од дорікань гірких: «Якщо уже й ти, Небо, безсиле череді людяцькій лад дати, дак чи годиться нам, мурашкам, що копошіють у поросі земному, дорікати земним бедламом і загрожувати нам карами небесними за гріхи наші? А може, ми такі, якими нас небо придумало, і нема гріха на нас, а тольки на тих, хто нас такими придумав і сотворив?»
А небо — німіло, думаючи думу свою, незбагненну для людей, наче й не до нього покликував душею, спраглою істини, Кузьма, син Семирозума.
Дак яно якось що по-усякому тади було. Вуха люди трохи підняли, земельку одержавши. Коней, правда, мало було, позабирали, повибивали у тую вже громадянську: чиє войсько іде через село, те і скубне бідного селюка, що червоні, що білі, що зелені, що чортзна-які. Дак самі людяки у сохи та плужки впрягалися, корівок приучали, тади вже волики, у кого скотина була, підросли, під ярма стали. Покуль податками не придавили, якось люди жили. Уже й на храм престольний до нас підводами, було, їдуть. Як колися. Увесь плацок навколо церкви возами заставлять. А торгівці понап'ялюють халабуд із прилавками і, що твоїй душі треба, продають: цукерки, пряники, горіхи, пиво, ситро та квас. Череп'яні сопілки, свистки та півники гончарі з-за лісів Синявських привозять. На котромусь із возів і грамофон, було, награє, а з церкви долинає попів бас громовий і півчих голосіння. А в клубі сільському усілякі тіятри ставили свої ж, пакульські, хлопці та дівчата, люди на тих виставах животи зо сміху надривали, а бувало, що й плачуть, калі що жалісливе показують. Жисть жива у селі була. Дотуль була, покуль Нестірко, Громницький та усі тії, хто коло них гуртився, банда бандою, почали свою лінію гнуть. І — наче пересохла жисть тая живая, як річка у спечне літо пересихає. Наче бетоном тую жисть живую залили, і нічого навкруг не стало, тольки смерть та злоба, злоба та смерть, і болєй нічого. Так яни із криницею Семирозумовою вчинили, що в ній ожили було джерела давні. Так зробили яни — із жистю живою.
А я вам гомоню і ви мене — слухайте. Правдиво горював Кузьма, син Семирозума, на горі Крюковій, коло млина свого, бо ніколи тая злоба між людяками і не миналася. Хвиля за хвилею, туманом страшким напливала яна на Пакуль і душі людяцькі роз'їдала. Вельми ж як земельку стали ділити — люди одне одного поїдом їли. Тому не там нарізали чи малувато наділили, тому не так межу вимежували. Свої своїх, родаки родаків убивали. Син Олекса Дахновця батька родного на вила підняв, як той Каїн братеника. Брати Гордії дотуль сварилися за межу, докуль не застрелили одне одного, обоє на той світ пішли, смольцю гарячу в казані пекельному ділить. А далєй у тих, хто роботи не цурався і хоч на таке-сяке господарство розживсь, у тих красти стали безбожно, серед білого дня. Багацько з'явилося ж бо, опісля воєн сих кривавих, людяк, які нічого не уміли і не хотіли, окрім хіба що із гвинтівок пулять та наганами розмахувать. Мо', яно і народжує війна героїв, а тольки болєй яна плодить зарізяк та злодюг усіляких. За Свиднею, у ярку, сім'ю роботящу вирізали, дєтву — і тую не пожаліли, майно на човни повантажили, — і ані сліду за ними. А сеє на очах у мене відбувалося, я тади на Хуторі проживала. У Мохначів серед білого дня свиня пропала, наче крозь землю провалилася. Шукали по усіх усюдах і не знайшли. Аж пастухи Мохначу розказали, що двоє людей гнали свиню попід Страхоліссям, у бік Крутьків. Хутірські мужики сіли на коней і гайда навздогін. Наздогнали злодюг уже по той бік лісу, уже яни тую свиню бідну смалили. Дак свиню поклали на воза, а їх, батька і сина, крутьківських. прив'язали до задка і привели у Пакуль. Дорогою, над Білорічицею, лози нарубали. На плацкові, біля церкви, веліли злодюгам роздягтися і одне одного по черзі лозинами шмагать. Син почав було мляво, то йому підказали: «Ось такочки треба батька родного навчать, аби чужого не брав…» Дак лупив йон батька, покуль той і не знепритомнів. Одлили водою з відра і кажуть: «Тепер ти сина свого навчай, як малим не навчив…» І шмагав йон синка свого, покуль той і кров'ю не підтік. Тади нап'ялили на обох сорочки, що одразу червоними од крові поробилися, та й відпустили. Побрели яни у Крутьки свої, очі в землю опустивши. Отак тади крадіїв навчали, без жалю і людського сочувствія. Але не помогало сеє ніщо.