І казав гість нічний Федір Баглій до Уляни Семирозумихи так:
— Може б, ми і не зайшли, не турбували б вас, тітко Уляно, серед ночі осінньої, але ж тамочки, на Мньовщині, наші родаки і багато люду різного залишилося і не мусить їх Зміюка ненаситна проковтнути. А зоря, наче ракета, на вас показала, що тольки ви можете мньовських людяк порятувать, кого ще встигнете. Батько мій Петро Баглій змалечку служив у лавці купця, потім свою лавку відкрив, не лавку, а скоріш — рундучок, але якось на сім'ю заробляв торгівлею. Він був прихованим ворогом російського царизму, мав зв'язки з революціонерами мньовськими і в громадянську війну допомагав червоним партизанам. У наші уже дні батько мій завідував буфетом Олешнівської торфорозробки, біля залізничної станції Верба. І ось мого шістдесятитрьохрічного батька забрали з роботи. До Мньова від станції Верба — дванадцять кілометрів, його вели пішки три міліціонери, люди сеє бачили, тольки міліціонери — на конях, а він — своїми двома, по болоту, із зав'язаними за спиною руками. І привели його у відділення НКВС, зачинили у переповненій камері. А за місяць до сього батька уже викликав начальник відділу НКВС, Шльома був такий, потім його зробили теж ворогом народу, уже як капітан Агас у Мньові з'явився. Дак Шльома його відпустив, тольки попередив, аби менєй згадував про своє знайомство колишнє із революціонерами, бо вони усі уже сидять по тюрмах, а дехто і розстріляний як ворог народу. Батько трохи мені про сеє сказав і замкнув рота. Але не помогло сеє, бо капітан Агас як тольки з'явився, так і загріб його. Матка кожен день ходила до відділу енкавеес, стояла під ворітьми, бо вже його височезним парканом обгородили і за ворота нікого не пускали, але ніхто їй і слова про батька не казав і передач не приймали. Так минуло тижнів зо два, а в матки хрещениця була, яка в готелі районному працювала, а тамочки енкаведисти наїжджі проживали і вона з ними була вась-вась, навіть із капітаном Агасом самим. Дак матка попросила її дізнатися про нашого батька, що з ним. І ось через декілька днів вона забігає до нас увечері, просить світла не запалювати і розказує, що нема уже нашого батька в живих, що сильно його допитували, бо думали, що він очолював шпигунську організацію на станції Верба, а йон, мовляв, ніяк не признавався, дак усього з ним було, про що страшко і згадувать, а тади йон не витримав наруги, якось що вибіг, відштовхнувши міліціонера, у двір районного відділу НКВС, і там його застрелили серед білого дня, наче при спробі втечі, і тіло одвезли у ліс, де закопують тих, хто в зубах у Змія побував, але не дожований ним, і щоб ми не шукали, бо і нам такеє ж буде. Дак матка як стояла коло лавки на кухні, так і бехнулася на долівку, ще й об край лавки головою ударилася. Ми до неї, вона вже і не дихає. Так я батька і матку похоронив водночас. За маткою на кладовище тольки сестра її двоюрідна і йшла, та вже ж я, та візник, бо знали, що батька енкаведисти примучили, що я — син «ворога народу», як подуріли люди зі страху. Я ж у дев'ятому класі навчався, а вечорами — підробляв, гасла в кінотеатрі малював, по червоних полотнищах — крейдою. Дак дійшло до того, що одного дня прийшов до класу директор школи і каже: «Негайно здайте усі зошити!» А на зошитах — портрет товариша Сталіна, крапочками такими видрукуваний. І як довго на той портрет дивитися, справді здасться, що на лобі у Сталіна — хрестик. А се вже нам казали. І вже тоді нам твердили з дня у день: «У нас лише один вождь — товариш Сталін». Ну, думаю, як ти, сучка, один вождь у нас, то се ти од мене батька і матку забрав, молодими їх у могилу поклав. І пішов я увечері до кінотеатру гасла малювать. І намалював я величезне гасло, білими літерами по червоному: «Хай живе убивця Сталін!» І не став я чекати, поки директор з'явиться, бо йон завжди перевіряв гасла перед тим, як дозволити їх вивісити над входом до кінотеатру, а забрався на горище і повісив полотнище теє на фасаді, вранці, думаю, на роботу ітимуть і в чергу по хліб та мануфактуру і почитають… А сам ухопив у торбу, що там із їжі було у коморі, сала та хліба, хату замкнув, ключа тітці заніс, щоб наглядала. І подався в ліси куди очі бачать. А ми з батьком по гриби полюбляли ходити, аж сюди ось, за річку Сиволог, у Чорний ліс, і колися на землянку надибали, у Вовчій улоговині. Ну, а далєй ви знаєте, тітко Уляно. Отак я вождю одомстив за смерть родаків своїх, хай і по-школярськи, але одомстив. Але це луччей, аніж од страху тремтіти і арешту дожидатися щоночі. У батька мого друг у Середній Азії проживає, писав батькові, як ще був живий батько: «Коли що, хай твій хлопець до мого порога прибивається, тут, між верблюдів, людині легше загубитися…» Так і зроблю, а там — видно буде. Може, война — а война багато що спише, багато що змінить. А щодо зорі, на ракету схожої, то це усе дядьки правду говорять. Бо я на власні очі бачив, і ми ішли на зорю над хутором вашим, як по карті, і наче магнітом нас тягло, бо мусили розказать вам, тітко Уляно, що на Мньовщині нашій робиться. Хоч, може, теперечки воно скрозь такоє. Але, як ви не поможете мньовчанам од Змія освободитися, хто інший поможе, і поїсть йон усіх, і пусткою земля наша стане, як після татарської навали…
І пішли подорожні у ніч, і провела їх Уляна до хвіртки, і перехрестила услід. Тяжка їм дорога стелилася попереду, по країні, окупованій силою чорною, нечистою. Пішли подорожні, а на душу Уляни ношу тяжку повісили. Аж згорбилася Уляна під тягарем тої ноші, бо так уже їй судилося: чуже горе сприймати як своє. А якщо горя навколо стільки, що ні розумом обійнять, ані у серце ввібрати, як людині чутливій на світі білому жить?