Якби йому ще хоч із місяць часу, він, маючи такий сюжет, обезлюднив би це гниле мньовське торфовище, залишивши тут господарями жаб, ворін і зграї здичавілих псів. І здійснилося б, як записано в Об'явленні Івана Богослова: «…Одного дня прийдуть кари його, смерть, і плач, і голод, і спалений буде огнем, бо міцний Господь, Бог, що судить його».
Не судилося йому, Агасові, працювати з цим розкішним сюжетом, інші прийдуть на його місце і — працюватимуть. Але уже не з таким умінням, і не з таким талантом, і не з такою енергією. Не маючи сюжету, придумавши власний сюжет, навколо сліпого лірника, він встиг багато, його тут довго пам'ятатимуть. А годину тому подзвонили із Мрина і наказали йому негайно їхати до обласного центру, усе залишивши на свого заступника. Без жодних пояснень і виправдань. Він занадто довго працює в органах, щоб розуміти, що означає такий виклик. Не він перший, не він останній…
На соші, біля готелю затишно бурмотіла його машина. Агас кинув валізу на заднє сидіння, сам ступив на вистелений клінкером мньовський майдан. Мжичка припинилася, дув зимовик, майдан був ковзкий, як скло. Ніч наближалася до кінця, уже ледь-ледь бринів досвіток. Мньов затих, як звір у кущах, підстрелений, але не добитий. І — не впокорений. Цього дикого народу упокорити неможливо, його можна лише винищити, до кореня, разом із корінням, але на це Агасові не дали часу. Посеред майдану, під передранковим небом, з якого сердитий зимовик зганяв хмаровиння, щось біліло. Ніби зграя білих птахів, перелітних, які тікали від зими у краї тепліші і спочивали перед новим перельотом, або латка першого снігу. Капітан Агас обережно поковзав ближче, і раптом справді наче потривожені птахи, білі лебеді, повільно знялися в небо і попливли над майданом. І лише тепер Агас розгледів, що то — рушник. Звичайний хохляцький рушник, яких він набачився в тутешніх хатах, але вишитий густо, барвисто, і нитками, що світилися у сутінках досвітку. Світіння це було схоже на райдугу край неба. Дуга тієї райдуги вищала, росла, поки не стала рожево-сизою ранковою зорею, яка віщувала сонячний день. Цього не могло бути, не повинно бути у вік переможної ходи атеїзму, нових, земних богів, але це — було: вишитий хохляцький рушник простелився ранковою зорею на півнеба, обійняв землю, на якій Агасові — не ставало місця.
І капітан Агас тихо, мертво поковзав до машини, що гула в сутінках вулиці. Ухопився за ручку дверей, неначе тонув, і ось — рятівна соломинка, плюхнувся на сидіння: «Жени!» — «Слизько, товаришу капітан…» — обережно попередив шофер. «Жени, гаде, бо пристрелю!» — капітан потягся до кобури. Веселкові відсвіти вишитого рушника на небі, над мньовською землею, висмоктували з нього останні сили. І йому вже було байдуже, жити чи померти.
Втім, він давно був — мертвий…
Із Книги днів
Дак сеє усе сама Феська мені гомоніла, як ще яна жива була і ще наш Пакуль був. А Феська се ж проживала у Яблушному, куток так звався, над річечкою Жолудівкою, а по-сільрадівськи вулиця тая звалася — Яблунева. А ще був Пакуль. Се познєй дачників у Яблушному розвелося, як колорадів на картоплі, а тади ще люди сільські там поживали. А бабу Феську вони охрестили соловейком Яблушного. Бо яна частенько виспівувала голосом своїм високим на усенький куток, такеє виспівувала, сварячись і з небом, і з землею, і з владою, і сама із собою, що хоч вуха затуляй. А се у неї така болєсть була душевна, відколи, у тридцять третьому, яна дитятко своє єдинственне на пароплав, що до Мрина плив, між людей утулила, матроса, який сходні прибирав, умоливши, упросивши. А зробила сеє, аби дитятко її, синочок, трохи болєй трьох рочків йому було тади, не померло голодною смертю у Пакулі, бо уже догоряло теє дитятко, як свічечка, і сама Феська вже доходила, уже саменькій їй голодна смертонька у лице її, спите жистю тяжкою, шкірилася, а чоловіка свого перед сим уже похоронила. Желібав-желібав солонець, під тином лежачи, опухлий геть, та й віддав Богові душу. Поклала Феська якусь там писулечку у кишеню синових штанців, сама нашкрябала хімічним олівцем як змогла, як звати і якого годика. А писать — одкуль, сього не можна було, бо назад таких дітлахів повертали і помирали вони. А може, тая писулечка де пропала чи розмокла, коли одежина синова пралася, так воно було чи інак, ала відтоді ні слуху ні духу про хлопчика Фесьчиного, і досюль, хоч скольки опосля виходила по Мрину тому та по усіх дитячих притулках, розшукуючи дитя своє безталанне. І щось повреділося у голові їй від горя того материнського, бо голосно так кричала, сперечаючись з усім білим світом, і земним, і небесним, так кричала, що на усьому кутку було чуть і ще далєй, аж до самої Невклі. Дак се ж яна, Феська, саменькою проживала у своїй хатиночці, од самого тридцять третього году, бо й родаки її повимирали, а хто у сюю вже войну голову поклав. І мала Феська два городи. Один — коло хати, у березі Жолудівки, низький город, такий низький, що й вода прибутна, каламутна, коли сніг танув чи дощ великий випадав, край городу її замулювала, бадилля картоплі причісувала до саменької землі. А другий город Феська мала на пагорбі, туточки ж, через вулицю Яблуневу перейти і нагору піднятися, високий город. І осьдечки, як випаде літечко дощове, що небо геть діряве зробиться, як ситечко, для високого городу Фесьчиного — добренно сеє, а для городу її низького, що у березі Жолудівки, — сильно погано, геть позаливає, повимиває, болото, та й годі. І що посадить Феська — того не викопає, хоч і не ступай восени на грядку, не рви серця. А як трапиться літо сухеє, тади для низького городу Фесьчиного — кращенько, бо тамочки, у березі, хоч спечного літа Жолудівка і пересихає так, що й курка переступить, але вологи в земельці вистачає. Зате ж на Фесьчиному високому городі такого літечка геть усе висихає, вигоряє, серед дня зробиться — як на сковороді, де яка картопелька, хай і дрібна, спечеться у гарячій земельці, наче у приску, на вогнищі. А як і не спечеться, то картопельки тої — кіт наплакав, не картопля, а горіхи.
І ось, дощове літо чи спечне, сухе, ллє дощ із небес чи сонечко палить, а кричить Феська криком, коло хати своєї стоячи або на схилі гори, де високий город її. Кричить яна до неба усеньким нутром своїм вистражденим, кричить яна до самого Бога. А інколи, під зло велике, коли вже геть досушить її грядку, високу, чи водою заллє дощовою низьку, і дулі небесам суче чорними од землі, що навіки у шкіру в'їлася, репаними, у мозолях кривавих, руками своїми: «Куди ж ти, старий ледацюго, — се вона так до самого Бога, — дивишся, чи тобі вже повилазило, чи ти уже геть із глузду з'їхав, що не бачиш, не відаєш, не знаєш, що Фесьчин город заливає?!.» Або — інший варіант: «…що город Фесьчин, наче фашист поганий, вогнем, сонцем випалив?!.» І кричить яна отако щоліта і трохи не щодня, і рік, і два, і три, а може, усі десять, чи двадцять, чи й п'ять десятків літ. Бо се уже мені розказувала, коли злягла, уже на той світ литки нагостривши, а я провідувати ходила, бо Феська з моєю маткою у одній ланці вік проробили, трохи не родалися, душа в душу подругували, покуль і смерть їх не розлучила, моя матка ранєй померла. Дак в один з таких днів, коли я провідать її зайшла, і розказала Феська, уже на часник дихаючи, про приключку свою, а я до Книги днів вписую, аби людяки завтрашні знали, не лише що на землі до них робилося, а що й — на небесах.