Отак-бо гомонів до мене Нестор Семирозум, пакулець од діда-прадіда, і печальний голос його був. І розтанув йон, наче й не було ніколи, наче привидівся йон мені, і знову лише місячне сяєво крізь шибки вікон хатини моєї осиротілої струменіло. Але голос його у мені зостався навік і випірнав його голос із пам'яті, наче з води, коли мені зовсім зле робилося. І стала я смерті дожидатися терпляче, аби стрітися у світах невідомих із синком своїм, із Васильком своїм, покійним давно. Але, покуль живе людяка, про живе думає. А се вже привезли тіло Василеве у цинковій труні, із Афгану далекого привезли і хоронили тіло синочка мого під грім салютний, красиві слова усілякі гомоніли над труною тою начальнички місцеві і з району начальнички, і постановили назвати поле за селом, Попівщину колишню, іменем сина мого, героя, і стовпчик бетоновий край поля укопали, і напис на мармуровій плитці золотими фарбами, такими, начальники мені хвалилися, що їх ніколи ніщо не зітре, ані дощ, ані вітер, ані сніг. Але — зітерло, взяло, як сяя вже власть перелицювалася, і парторг колишній, агроном, фермером назвався, і земельку йому нарізали, найкращу земельку у Пакулі усьому, тую уже Попівщину. Дак той стовпчик із написом по мармуру, золотими літерами, йон скоро трактором вивернув і кудися у яр затяг, хлопчаки розказували, а я й не ходила, бо вже не мала серця, щоб його рвать. А його ж стріла якось на селі, почала соромити, ти ж, кажу, і слова красивенні над гробом мого Василька промовляв, покуль мундир на тобі той був, колишній, а мундир поміняв, перелицювався, то й не зупинивсь, щоб і над пам'яттю мертвого героя потоптатися. А йон засміявся у вічі мені і каже: «Уже, бабо, давно того нема, що було, уже усеє помінялося, а ви старим багажем живете. А я не винен, що ваш син по-дурному головою наклав у тому Афгані, про тую війну усі забули давно і про героїв її, то все так треба було казать, і ми казали. А теперечки нова жисть і — пісня нова. Тепер се — моє поле, і моїм іменем воно зватиметься в роках і століттях наступних, і мої діти, онуки та правнуки на ньому господарюватимуть, а отакі, як ти, бабо, і пагінці отаких, як ти, на них спину гнутимуть…» І пішла я од нього, плачучи, од гавкоту його пішла, од сміху його злого, і осе до Книги днів наших гірких вписую сльозину свою пекучую на пам'ять людяцьку. Бо люди — минущі, а Книга днів — вічна…
А се уже вписую я, Володимир Шкварчук, учитель мринськпй, а коріння моє — у Пакулі, з діда-прадіда, до Книги днів я вписую. Бо останніми словами запису попереднього за душу зачеплений. Ніщо, на жаль, не вічне на землі, ані люди, ані книги днів їхніх, усе минуще, усе, як і люди, опадає із дерева часу і гноєм, попелом стає, і ось це уже — страшно.
Нема за віщо розуму зачепитися, щоб сказать: оце було і буде завжди і хоч частка мене — у ньому, вічному. Життя наше — як спалах сірника на вітрі: задиміло, зачаділо, зажижкотіло, паленою сіркою пахнуло у ніч навколишню і — згасло, і вже недопалок у блюватині болотній догниває. І ніч навколо — давка, безпроглядна, безкінечна, яка — вічністю зветься. А що таке — вічність? Ніхто не скаже, бо ніхто не знає, з чим її їдять. Слід від мухи на стіні, крапочка чорна, а потім стіну забілюють, а потім і стіна розсипається на порох, і порох вітер розвіює по землі, і земля пустелею стає, потім до грудки речовини стискається силами невідомими, до «чорної діри», до нічого, і галактики з мільйонами планет у вогняні сувої згортаються, на рої атомів перетворюються, на рої електронів, чортзна-чого. А основа основ всесвіту — нитки часу — на мотовило кросен світових намотана, а де ж ми, люди? Де наші думки, надії, мрії, де душі наші, яким обіцяно безсмертя?
Вписую сеє усе, у родаків пакульських гостюючи. Бо написав мені дід Капота, із хутора Скиток, а раніше він у Пакулі проживав, і всі предки його. Написав дід Капота, що вже він пір'ячко чистить, аби у невідомість назавжди летіти, а найвірогідніше — у землю сиру, у болотяну купіль на скитському лісному кладовищі. Написав дід Капота, щоб я найскоріше прибув на хутір його та забрав його працю багаторічну, писання його, із двадцяти грубезних бухгалтерських книг, до яких він записав усе своє життя трудне і довге, життя своїх родаків і ще багатьох пакульців за сто літ останніх. А дочка погрожує, що спалить усе, що він написав, коли він помре, хоч сама ж приносила з бухгалтерії торфопідприємства, де працювала рахівником, грубі бухгалтерські книги, аби було в чім батькові записувати. Але жисть дочки-не вдалася, писав дід Капота, досюль самотньою скніє, не знайшла у житті пари і дєтви їй Бог не послав, і не хоче теперечки дочка, аби хтось сюю жисть земну, тяжкую, і після нас ще пережовував. І таки спалить, щойно він руки складе на грудях, характером вона вдалася упертою та намисливою. А я уже колись бував у діда Капоти, дізнавшись із гомонок сільських, що він історію села Пакуля пише, од роду свого починаючи, і вже стільки паперу списав, що увесь покуть у хаті закладений талмудами його і дочка свариться, що здурів батько на старість, лише куряву у хаті розводить. Але тоді дід Капота не дозволив мені і заглянути у писання свої, сказавши, що я обов'язково вкраду у нього ним написане, мовляв, усі писаки такі, але не шкода йому, що вкраду, а шкода, що перебрешу, правди не сказавши, хіба що — напівправду, бо час нині такий — брехуватий, а він сто переворотів пережив із своїм родом, сто воєн, сто голодівок і усе описав правдиво, як було, без оглядки на начальників тимчасових, і, так дід казав, хай вона буде, правда сяя, для тих, хто опослі нас житиме у луччому світі. А я — не лише учитель, а й краєзнавець здавна і в районній газеті друкую нариси про наш Край, і дід Капота дещицю з надрукованого мною читав, пригладжене, звісно, редакторами, та й самим автором, бо так нас змалку виховували. Тепер ось дід Капота згадав мене і кличе бігма, бо я йому, прощаючись, про всяк випадок адресу свою мринську залишив.