Тяжко уявити душевний стан хоч би тієї ж Марії Журавської, якби вона дожила до тих днів, коли її ідею соціальної рівності та справедливості реалізовував Михайло Громницький чи Нестірко Волохач. Справді, благородна ідея, що заполонювала світлі уми і чесні душі, перетворювалася у трагікомедію, у фарс. Михаль Громницький натхненно, з агресивною затісно буквально викошував косою революційного терору все, що нагадувало минуле, що було традицією, вірою, народною культурою, мораллю, духовністю.
Ідея соціальної рівності й справедливості благородна і вічна, вона стимулюватиме великі уми на пошуки шляхів і форм її реалізації. Та, на жаль, будь-яка спроба мирними чи насильницькими засобами встановити справедливий суспільний лад на рівні окремої комуни чи державного утворення закінчувалася провалом.
Володимир Дрозд терпеливо і грунтовно, впродовж усього творчого життя, досліджує ідейно-світоглядні та морально-психологічні засади та збудники поривань благородних, чесних, натхненних, самовідданих борців за соціальну рівність і справедливість. Скільки часу провів у архівах, скільки переслухав розповідей, спогадів, свідчень, скільки передумав, перечитав, намагаючись перейнятися тією всепоглинаючою готовністю іти на самопожертву заради торжества ідей рівності, справедливості і братерства! Не випадково він вкладе в уста революціонерки, чекістки Хави, такі слова: «Нині багато хто хапається історію писать, але, якщо нашої віри тодішньої не відчути, правдивої історії не вийде… Більшість нас, неофітів, полягла на фронтах громадянської, першими ішли на штики — за світову революцію, за вселюдське щастя… Потім прийшли інші, хто хмілів од влади над людьми. Так дикого звіра п'янить запах крові».
В. Дрозд пише документальні романи і повісті «Ритми життя», «Дорога до матері», «Добра вість», досліджує ідейно-психологічні засади героїчної самопожертви на всіх визначальних переломах національної історії XIX XX століть. Та найбільше тривожить письменника моральна деградація особистості, передумови і першопричини втрати людиною моральної основи, духовних орієнтирів, національної гордості і самосвідомості. Він рано інтуїтивно відчув, що комуністична система нівелює особистість, робить її безініціативною, соціально пасивною, повністю залежною від волі влади. Необхідність пристосування до обставин внутрішньо дратує сильну особистість, і їй доводиться або змирятися і діяти за правилами системи, або бунтувати, прирікаючи себе на відторгнення від системи, а отже — на неможливість бодай частково реалізувати своє «Я». Людина мимоволі починає рефлектувати, її охоплює розпач, безнадія, бажання заховатися у собі, відчужитися від навколишнього світу, нею опановує синдром самознищення, знеособлення. Роман «Катастрофа» (1968) цю соціально-психологічну хворобу радянського суспільства відкрив через рефлексування районного журналіста Івана Загатного у затхлій атмосфері провінційного містечка Терехівка. Ця самовтеча, занурення у власний внутрішній світ спричинені відчуттям і усвідомленням неможливості повної самореалізації творчої особистості. Певно, що в характері героїв роману Івана Загатного та Миколи Гужви є частинка душі самого автора, без цього не буває справжнього художнього твору. Але не вельми довіряймо виклично-парадоксальним твердженням В. Дрозда, що усіх своїх негативних героїв він пише із самого себе… Усі ми, інтелігенти другої половини XX ст., там, у романі «Катастрофа», як і в романі В. Дрозда «Спектакль». Конформіст і егоцентрист Ярослав Петруня — письменник, який вимріював чесно виповісти правду про життя і страждання рідного народу. Але у тій духовній містерії, якою с його життя, він поступово опановує найвище мистецтво мімікрії і здобуває визнання, славу, багатство. Здобуває матеріальне, а втрачає духовне, втрачає свою душу.
В. Дрозд кожним новим твором, кожним літературним героєм начебто зриває із себе, а водночас — із усіх нас, його сучасників, маски, боячись, що вони приростуть до обличчя і затулять його, справжнього, істинного. Це своєрідна боротьба із самим собою за себе ж таки і водночас — пересторога іншим, встановлення діагнозу хвороби усього суспільства, що морально деградує. Письменник бачив, що тоталітарна система виробила досконалі механізми ідейно-психологічного зомбування людини, перетворення її у людину масову, у колективну людину, у людину-натовп. Настрої і думки радянської людини повинні були пульсувати в ідеологічному ритмі колективної віри у щасливе комуністичне майбутнє, її умонастрій — органічна частка колективної свідомості, яку легко перевести у русло масового психозу — масового ентузіазму, колективної енергії, яка стимулює збудження первісних інстинктів, спрямованих на неусвідомлені, імпульсивні дії, передусім на руйнування, помсту, самопожертву в ім'я заданої зверху ідеї чи мети.
Тоталітарна система передбачала, вірніше, домагалася самовідмови від індивідуального «Я» задля розчинення у колективному «МИ». Повела Н. Дрозда, перекладена, до речі, багатьма мовами світу, «Ьілий кінь Шептало» (1966) у символічно-алегорійній формі розкриває цей процес перетворення особистості у деіндивідуалізовану особу у частку колективної череди, сірої, невиразної маси рабів, сліпих виконавців чужої волі, чужих наказів, заповітів, програм, директив, постанов… Цей процес морально-психологічної деградації особистості в умовах тоталітарної системи катастрофічний — він веде до самознищення людського у людині, до втрат головного, найдорожчого — душі. У романі «Вовкулака» (1968–1984) знеособлення Андрія Шишиги набуває міфологічного вираження. У його слабку душу вселяється агресивна, прагматична душа його раптово померлого товариша Петра Харлана, який вважав, що у «двадцятому віці треба аналізувати ситуацію, а не душу», і починає володарювати вихідцем із Мрина Андрієм Шишигою. Це також морально-психологічна катастрофа, бо міг Андрій Шишига зупинитися на краю прірви міг урятувати себе від внутрішнього ворога, який нашіптував йому перспективи кар'єри, зваблював власною квартирою, гарними жінками, майбутньою славою…
Ще у 1961 р. В. Дрозд пише оповідання «Колесо», де на тлі моторошних сцен колективізації постає зловісна постать політичного демагога, самодура Панаса Бруханди, який через десятки років трансформується, гротескно оживе в образі Йосипа Сластьона («Балада про Сластьона», 1983).
Як художник, В. Дрозд знаходить оригінальні форми ідейно-естетичного вираження цієї проблеми морального і духовного нівелювання особистості, використовуючи міфологічні, казкові образи і сюжети, народні перекази, легенди, небилиці, застосовуючи такі художні засоби, як гротеск, сатира, іронія, травестія, бурлеск, шарж, ексцентрика, пародія. Згадаймо ту ж трагікомедію «Балада про Сластьона», в якій розгортається пародійна, гротескно-саркастична буфонада переродження унаслідок ідейно-моральної деформації політичної системи і, звичайно, людини у номенклатурщика, у гвинтика цієї системи. Все, що намагається опанувати Сластьон, із тим щоб вирватися зі свого середовища і влитися в клан «вищеньких», тих, хто командує, наказує, дає вказівки, перетворюється на фарс, нагадує клоунаду. Сміх над Сластьоном це сигнал про наближення катастрофи суспільно-політичної системи, яку роз'їдає корозія соціальної та ідейної мімікрії, ідеологічної фальші, моральної деградації особи і суспільства.
Володимир Дрозд широко застосовує іронію і сарказм, доводячи до абсурду кожну ситуацію, кожну дію свого героя, і цим самим досягає особливого емоційного ефекту сприйняття реальних явищ і процесів. І це характерно не лише для «Балади про Сластьона». Слід згадати оповідання початку 70-х — «Парость», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», «Сонце», «Пігмаліон», пізнішого періоду — «Злодій», «Мудрий», «Кінь Шептало на молочарні», повісті й романи «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Ирій» (1974), «Катастрофа» (1968), «Земля під копитами» (1980). «Самотній вовк» (1983), «Інна Сіверська, суддя» (1983), «Спектакль» (1985), — до автобіографічного, до сердечного щему щирого роману-спогаду «Пришестя», самоіронічної повісті «Музей живого письменника» (1994) та гостро-актуального роману «Злий Дух із житієм», в якому зображена деформація людської душі в сучасних умовах економічної кризи, моральної деградації і хворобливого розщеплення, роздвоєння душі української людини.