Дак той пес, а його Паном прозвали уже ми, босаки, цілими днями на кручі лежав, од якої бариня човном одчалила, сумними очима на Невклю дивився, усе виглядав, що яна повернеться. Але вже не було панам дороги назад, сього пес не розумів, хоч розумака був великий. Тади вселився у дім панський Микитка Овчар, із п'ятьма дітками, голитьба голитьбою, ще й матка їхня перед сим од родів померла. А Пан — йон класове чуття мав, дарма що пес. Мо', од панів пещених інак пахло, анєй од мужика репаного. Дєтва Микитчина над ним збиткувалася, се правда. Але не так, щоб дуже. Не сеє Пана доконало. Доконало його, що чужі у дім прийшли і хазяїнувать стали. А пес надіявся, що пани повернуться і все стане як колись, знову йон з панського столу ласуватиме і з баринею у кареті їздити буде. Як став Микитка в помісті хазяїнувать, тої надії у пса і поменшало. Коли ж і економка на могилки переселилася, остання людяка, яка його з панами пам'яттю в'язала. Ну, йон і рішився. Слідом за панами плить. Стрибнув з кручі і поплив на середину ріки, як той баркас, що бариню забрав, давньої ночі плив. Я тади рибу у березі на черв'ячка піддурював, усе сеє бачив. А чи Пан рішився із життям своїм нікудишнім покінчити, як про сеє розказують, сього вже не знаю, я у його псину голову не заглядав. Плив-плив пес та й зник навіки у хвилях, на середині ріки. Так останній пакульський пан нас залишив на панів нових, партєйних. А відомо здавна, які пани — з мужиків учорашніх, хужей нема…
Але покуль теє нове панство не навчилося з нас олію душити, так гвинта закручуючи, що аж мужицький хребет тріщав, ми пожили трохи. Якось яно в селі усе ожило і зазеленіло, наче навесні. Оті всі «Просвіти», співки і тіятри мене не обходили, я у теє не вбивався. А сильно любив я у церковні дзвони дзвонити. І не було для мене свята кращого, аней Паска свята. Може й, правда: усе теє, божеське, — опіум для народу, вигадки попівські, бо й попові жити хочеться, і їсти смачніше хочеться, людяка жива, і йому у вівтар, було, лантухами і кошелями носять, на розговіння, а ніколи я такими добрими і красивими людей наших і світ довколишній не бачив, як на свята Великодні. Сонечко ранкове — і те красується, барвисте, веселкове, як теперечки екран телевізора кольорового, і обличчя людські освітлюються, наче водиця свята, якою піп мирян і паски їхні кропить, з них нужденність щоденну та заклопотаність земну змиває. І христосаються люди одне з одним, аж по тричі, із сльозами радості на очах, усі обиди прощаючи, хоч учора ще за межі чи скотину в шкоді навкулачки билися і проклинали одне одного останніми словами. А навколо церкви у два і три ряди корзини з пасками, пирогами, окороками, ковбасами і крашанками стоять. До дужок корзин приліплені засвічені свічки. Ними усе навколо освітлене, бо ще сонечко не зійшло, ще лише дніє. І сама церква ніби просвічується наскрізь, віддзеркалюючи широкими вікнами той хоровод із свічок запалених. І виходить, було, із церкви отець Олександр із процесією та хором, і кропить добро земне в корзинах, і людей, святково вбраних, коло корзин, святою водою на обидва боки. Із цвинтаря першою біжить дітвора, слідом поважно, з повними корзинами в руках і засвіченими свічками ступають старші. Дітлахи вигукують жартівливо: «Христос воскресе, Кузьма паску несе, а Кузьмиха яйця — будем розговляться!» Кузьма Терпило благодушно усміхається. І тут на дзвіниці бамкає великий дзвін. Його басисте відлуння за мить вертається од Вишневої гори, од гори Холодної, од усіх навколишніх пагорів. Тої ж хвилини ми на дзвіниці задзвонюємо у всі дзвони, і ширяє в піднебессі над Пакулем, над Невклею, над лугами і полями семиголосий передзвін. Дзвіниця ходором ходить. Радісно і страшно. Несмілому і узятися нема де, стільки бажаючих смикнути за вірьовки, бамкнути хоч один раз. Сміливці карабкаються на дзвони і через вікно, що в стелі, ще вище, на шпилі, на бані, оббиті сріблястою, уже зігрітою сонечком бляхою. А день — ясний і теплий. Маленькими ляльками здаються із дзвіниці христувальники, що бродять гуртами од хати до хати, наповнюючи кишені чи вузлики з хустин крашанками, цукерками, горіхами і насінням. А личики дєтви геть позамурзувані фарбою од крашанок. «Кому сеє все заважало?» — запитаю я вас, а ви не відповісте, бо не знайдетеся що відповісти…
Як був Нестірко на курсах комсомольських у Мрині, жив у флігелькові колишньої садиби Листопадів, яку влада нова віддала Дмитрові Домінтовичу пожиттєво за великі заслуги його перед Революцією. Уже не займав він постів високих, уже молодші і бойовитіші владу у Краї вершили, а старий революціонер очолював Товариство політкаторжан та величався в президіях урочистих зборів. І радів він Нестіркові, бо вечорами слухача уважного мав. І казав Дмитро Домонтович Нестіркові, синові Устима Волохача, теж заслуженого революціонера, розстріляного жандармами у дев'ятсот п'ятому році, ім'я його було відбите навіки на гранітних плитах пам'ятника жертвам Революції. у центрі Мрина, на майдані Пролетарської Диктатури:
— Людина — вічний революціонер, такою вона завжди була і буде. А найпершим революціонером був бунтуючий супроти самого Бога янгол, якого церковника Сатаною прозвали. Сатана, Диявол — звучить гордо, значимо, щоб це знав і пам'ятав. Бо вас тепер нічому не навчають, окрім брошурок новітніх вождів, наче з них і починалася Революція. Насправді ж ми починали Революцію, коли нинішні вожді ще під стіл пішки ходиди. І за приклад нам був янгол, який не захотів коритися владолюбному Богові, хвалу йому безкінечно виспівувати. Бачив-бо янгол, що Бог недосконалий світ сотворив, і не змирився з цим. Вирішив він по-своєму світ переробити. І повстав він супроти Творця, меч вогняний на нього підняв. Але ще дужчий од сміливця був Бог, і полки янголів, рабів улесливих, за Господаря свого стіною стояли. І була битва страшна на небі, але переміг Бог із янголами-рабами, і скинули вони бунтаря з неба на землю. Летів янгол бунтуючий, що його Сатаною потім церковники прозвали, зорею світлою з неба, і розсипався над землею снопом іскор вогняних. І в кого з людей та іскра вогняна живе в серці, той і є революціонер природній, справжній, у всі віки і тисячоліття…
Так казав Дмитро Домонтович. заслужений революціонер, а він знав багато, сам із панів був, але розхекався з ними і на бік бідноти став у битвах класових. Історія про Сатану-революціонера запала в душу Нестірка Волохача, вкорінилася і розцвіла. І, повернувшись до Пакуля, промовляв він до своїх побратимів по боротьбі за світле майбутнє: «Не вірте церковникам, що всі люди — діти Божі, як вас ще донедавна навчав у школі отець Олександр, покуль його одтуль не погнала радянська влада. Хто має себе за дитя Боже — той раб є і завжди рабом буде. А ми з вами класовий підхід до жисті осідлали, насильством революційним озброїлися, в комсомолко організувалися, аби старий Пакуль дощенту знищити, а новий побудувать, і ми з вами — дєтва бунтуючого янгола, що Сатаною йон прозваний». І кам'яніло лице Нестірка, коли він усе це говорив, а в очах — вогонь палав, наче у горні сільської кузні, і від того вогню — червоні відблиски по стінах клубу пакульського.