Була весна в Краї, давно такої пишної весни не було, усе росло як на дріжджах, до синіх небес тяглося, із сонцем любилося-милувалося. Бо — земля кров'ю людською набучавіла. І казала весна до Кузьми про життя і любов, а про смерть не казала. Не казала весна до Кузьми про смерть, бо смерті нема і не було ніколи, смерть самі люди вигадали. А щоб у марноті слів людських про смерть пересвідчитися, ішов Кузьма на кладовище пакульське, на гору Вишневу, колінкував біля могили Марусини своєї, хреста обіймав. Хрест був теплий, весняним сонцем зігрітий, а земля — холодна і німа. Трава зелена із могильного пагорбка проростала, але мовчала трава про Марусину, хоч мову трави, звірини, птахів і усього живого давно знав Кузьма. Не було Марусини у землі сирій і буть не могло, усе те — забобони людські. Ішов Кузьма на луги Страхоліські, де він колись траву косив, а Марусина сіно гребла, і копиці вони складали, і любив він Марусину у сіні пахучому, і було тіло Марусини гаряче, як сонечко літнє. Шукав він Марусину на луках страхоліських, але не знаходив її. Ще вода прибутна у долинах стояла, синя від небес весняних і золота од лопушиння рясного, квітучого. Чайки над водою ширяли, і все було так, наче першого дня по сотворінню світу, коли вода, і твердь земна, і небеса відділилися, щоб ранок був, і був вечір, і життя було.
Але навіщо усе те йому, Кузьмі, без Марусини його? І зробилися для Кузьми ночі чорні миліші од днів сонячних, бо ночами — Марусина до нього з'являлася. Спершу хтось у сінцях ночами ходив і плакав. Кузьма хатні двері відчиняв: нікого. А одної ночі — уже діти заснули в світлиці, а Кузьма у хатці біля каганця хомута дратвою зшивав — зашуміло, загуло у сінцях, наче вітруган розгулявся. Двері самі розчахнулися, холодом війнуло, хоч уже — надворі теплинь, і переступила поріг Марусина, у темному, чернечому вбранні, а хусточка світла, в горошок. У чернечому її поховали, із дна скрині діставши, так заповіла перед смертю. У цьому вбранні колись Кузьма привіз її із Страхолісся, посадовивши перед себе на білу кобилку Русалку. Зайшла Марусина до хатини, на сундучок біля порога сіла, руки на колінах склала. А руки її — білі як сніг. І запитала Марусина: «Як вам тут без мене поживається? Дєтки наші — як?»
Дак гомонить Кузьма за жисть їхню сиротинную, про дєтву гомонить жонці своїй, покійниці, а ніч за вікном — як сажа. Далєй зирк, а на сундучкові — анікогісінько, наче привиділося йому, наче й не було нічого того.
А наступної ночі знову прийшла Марусина, і розмовляли вони у хатці до третіх півнів. А як засурмили треті півні на хуторі, наче розтанула Марусина. І так було багато ночей. А Уляна Несторка бачила, що марніє Кузьма з кожним днем прожитим і вже — од вітру хилитається. «Синку мій, — казала Уляна, — не про Марусину-покійницю тобі треба думати, а про жисть дальшу, свою і дєток твоїх». — «Не вірю я, мамо, що Марусина моя — померла, — одказував Кузьма. — Щоночі яна до мене приходить і ми гомонимо про жисть земну».
Як пішов Кузьма з дому, намалювала Уляна водою свяченою хрести — над вікнами, над дверми і на комині. А вже ночі стали місячні. Сидів Кузьма у хатці своїй, каганця не запалював, на Марусину чекав. Застогнав вітер у димарі, навколо дому вихорицею закрутився, пси на хуторі завалували, і сова на клуні кигикнула. Звів очі Кузьма — Марусина стояла по той бік вікна і синіми руками по склу водила. Водила вона синіми руками по склу, а до хати зайти не сміла. Місяць висів над хутором Семирозумовим, кожну деревину і кожну травину на землі чорним чорнилом вимальовував, а від Марусини — не було тіні. Тут Марусина зняла хустку свою, світлу в горошок, волосся по плечах розсипала, а волосся ворушиться, наче живе. Відтак ніби вітерицею її підхопило, над дворищем, над хутором понесло, темне чернече вбрання — хмаркою у сяєві місячному.
І вже Марусина не являлася Кузьмі у хатці його.
І прийшов Кузьма у сад, де вони з Марусиною минулої осені яблука рвали, антонівки жовті і путинки рожевощокі. Кожна гілка тут руки Марусині пам'ятала, і кожна п'ядь землі пам'ятала її ноги босі, стернею поколоті, обшмуглені сухотрав'ям. Цвіли яблуні рясно, був цвіт червоний од сонця призахідного. Але не було Марусини в саду. Приліг Кузьма у куренику, на траву торішню, яка Марусиною пахла, бо востаннє він обнімав тут свою Марусину. Криком кричала душа його до Бога: «Господи, де жонка моя?!» Але мовчав Бог до Кузьми, сина Семирозумового. І забувся Кузьма у сні важкому, передвечірньому. А як очі розплющив, уже ніч була. Вийшов він із куреня очеретяного у сад, місячним сяєвом сповитий. І побачив Кузьма Марусину свою: під яблунею-путинкою вона стояла. Стояла вона під яблунею, з якої Кузьма осені минулої яблука рвав і в фартух її розпростертий кидав. А була Марусина у сорочці довгій, волосся — шовком по плечах розсипане, як першої весільної ночі. І дивилася Марусина на Кузьму свого очима живими, сяйними, як дві зірки на небі. Простяг Кузьма руки свої до Марусини і ступив навстріч. Але згойднувся туман нічний, срібним шитвом од Місяця мережаний, а разом із туманом і Марусина згойднулася та попливла між квітучих яблуневих гілок у небо зоряне…
Біг Кузьма навздогінці за маревом тим щасливим, але відпливала Марусина — усе вище й вище. І розтанула біла тінь її у небі нічному. Уже з Місяця-повні дивилася Марусина на Кузьму свого, а Місяць висів незворушно над Пакулем, над Невклею, над світом земним. Перебрів Кузьма сад, перейшов по містку дерев'яному через річку Свидницю, невдовзі і хутір Нестерів проминув. А Місяць усе даленів у небі, над шляхом Чумацьким, наче дражнився з Кузьмою. А Марусина сумно всміхалася з Місяця-повні, лице біле, а брови — як серпи на житі достиглому. І простував Кузьма шляхом Чумацьким, через Крутьки нічні, через село Будище. А як зійшов на гору Собакареву, Місяць над Мрином висів недосяжно, і танув Місяць у млі світанковій, і обличчя Марусини тануло. Відтак не стало Марусини у небі. Сонце над містом зійшло.
Се ж довго-предовго була война миколаївська, а тади — война громадянська. Настелили тії войни люду по землі, як льону на ланах, за рікою Невклею. Уже думалося мені, молодьону, що скоро жодної людяки живої на землі не зостанеться. Калі ж сеє усе якось ущухло. Мо', тамочки, угорі, начальники високі сказали одне одному: а ким же ми, начальники, верховодитимемо, як усі видохнуть, хай ще сей народ, що зостався, поживе трохи, калі вже його ані кулі, ані хвороби, ані голодухи не беруть, хай ще йон поживе і розплодиться, а тади далєй убивать будемо. Дак се ж і я вижив якось, і в міліції мринській приліпився, уже ж се коло нової власті, вельми бідової, їздили ми по селах околишніх, недобите мужичче потрошили, зброю шукаючи. Такий нам наказ строгий од вищих властей був. Тади усе з бандами воювали. А бандит — йон одкуль? Босака за глитавку ухопили, хлібець із комори вимели, корівку у продрозверстку забрали, ось йон завтрака уже і в лісі, уже йон і бандит… Дак шукали ми по хатах зброю, і кой-шо, не секрет, до наших рук прилипало. Бабраєшся у скрині чи сундукові бабському, зирк, а тамочки — під сувоєм полотна чи під вузликом із одежиною, на смерть зібраною, — якийсь перстеньок золотий чи сережка зблисне. Як тут собі руки вкоротиш? Людяка є людяка, на якій би службі яна не перебувала. Одна молодичка, із Листвена, і роззіпалася, до самого комісара Дмитра Домонтовича достукалася. Дак знайшли у мене кой-шо, у галіфе зашите… Стружку з мене до кості моєї селянської зняли і з міліції — на викиштель. З міліції вигнали, а в комсомолі я таки зостався. Бо я хоч і молодьон був, а голову на плечах уже тади мав: кой-чим із старшенькими, з командирами дорогими, ділився… Та й не ворог же я — класовий, тади за цим болєй дивилися, за совітську власть був я і руками, і ногами, і усім, чим хочеш. Бо хто я був без совітської власті? Босак був, мужичина репаний, пакулець, а совітська власть людякою мене зробила, з багна пакульського вирвала і на сухіше, тепліше, у город Мрин перенесла. Ну, і відправили мене після того скандалу на господарчу роботу — у театр мринський. Пайки я акторам добував, дрівця там і все інше. І мені, звісно, коло них кой-шо перепадало, не без того, жисть є жисть, як би власті не мінялися, а закон жисті — вічний. Виміняв я за три пайки акторські у виголоднілого героя громадянської войни шкірянку його бойову, ще добренну шкірянку. І картуза шкіряного виміняв у комісарика якогось, зранетого у походах бойових. А галіфе на мені ще міліцейське — жовте, з червоними лампасами. І вже я не «ступтрест», не махорку тобто покурюю, як було у міліції, а покурюю уже папіроски «Сальве»…