А як підійшов отець Олександр із проханням своїм, погасли очі Нестірка і злими стали: «Що ж ви, баї юшко, не владику небесного просите, а нас, невіруючих? Дак ми таки дужчі і достойніші од вашого Бога?» І мовив на те отець Олександр так: «Богові Богове, а кесарю — кесареве, се ще Спаситель заповідав. І ніколи православна церква не воювала супроти влади земної. І сьогодні не церква воює з вами, властителями земними, а ви з церквою воюєте. А ми упокорюємося, бо усе, що діється, діється із волі Божої, за гріхи людські». — «А як хрестом на мене замахувалися, на церковищі, люд, несвідомий ще, підбурюючи, ви тади про покірність перед владою щось призабули…» — «Не супроти влади нонішньої я протестував, хрест святий піднявши, а супроти образу Сатани, ворога роду людського, бо не місце Сатані в храмі і коло храму». — «Сеє все ви, батюшко, там, куди вас товариші міліціонери доставлять, розказувать будете, а у нас свідки є…» — почав було Нестірко, але обірвав його мову уповноважений: «Скільки років, батюшко, прослужили у храмі цьому?» — «Та уже за сорок годків набирається, і ще батько мій, і дід служили». — «Іди, діду, попрощайся, бо вже тобі сюди не вертатися, сам знаєш…»
Кивнув представник ДПУ міліціонерам, і ті повели отця Олександра через вуличку на майдан церковний. А Нестірко двері церкви одімкнув слухняно, бо уже в нього ключі були. Зупинилися міліціонери в дверях, а отець Олександр до вівтаря наблизився і на коліна опустився. Хотів було й Нестірко переступити поріг храму, аби простежити, щоб не прихопив нічого піп із цінностей церковних, усе тепер народові належало, на підтримку соціалістичної індустріалізації піде, але сила невидима не пускала його далі порога церковного. Хоч і розумів Нестірко розумом тверезим, що анічого, окрім химер, породжених людьми темними, несвідомими, немає, не може бути в цих стінах, вибудуваних прадідами, закованими у кайдани царських експлуататорів. І нічого в душі його не будила урочиста тиша і настояна на воскові затхлість храму. І залишився Нестірко на ґанкові, ключем од церкви нетерпляче граючись і стежачи крізь пройму дверей за отцем Олександром, що молився навколішки до ликів, мальованих на дошках несвідомими богомазами.
І шепотів отець Олександр самими вустами, бо знав, що Бог, якщо він є, почує його і без слів: «Господи! Молюся, як Син твій молився у саду Гефсиманському: «Отче мій, коли можна, нехай обмине ця чаша мене… Та, проте, — не як я хочу, а як Ти… Бо хотілося б мені схороненим бути в землі моїй, в якій батьки мої, діди і прадіди вічний спочинок знайшли. Не скажу супостатам сим теє, що тільки Тобі скажу. Може, і нема Тебе ані на небесах, ані на землі, бо якби був Ти — не допустив би усього того, що діти диявола з людьми віруючими чинять. Але якщо й нема Тебе, якщо Ти — лише плід уяви людської, Ти людям потрібен, без образу Твого людський рід давно б хужей череди скотинячої став. І служив я Тобі ревно усю жисть свою, як мене навчали служить і як батько та діди служили. І хоч називають нас служителями Бога, ми — тольки люди. До небес ми молилися, а дбали болєй про земне, аніж про небесне, людям гріхи ми Іменем Твоїм прощали, а самі — грішні. І тепер гріхи свої тяжкі спокутуємо. Іду я на Хрест, як Ти велиш, і про єдине молю: дай мені силу пройти колами пекельними, як судилося, не зганьбивши душі своєї, Тобою дарованої, і чистим стати перед Тобою…» — «Ну, ти, дєд, скоріше із своїми дошками мальованими прощайся! — гукнув од дверей один із міліціонерів. — Бо нам з тобою ще дорога далека і покуль ще тебе в каталажку здамо, а в кожного з нас свій бог у хаті — жонка родна…»
Як виводили отця Олександра із церкви, не стримався Нестірко, посміхнувся скрива: «Дак що, підписав тобі твій Бог путівочку на Соловки?..» Зупинився на мить коротку отець Олександр, звів очі, що сльозилися після молитви щирої, до неба і мовив: «Боже, прости темність сих дітей людяцьких, що Дияволові продалися бо, воістину, не відають вони, що чинять. І порятуй душі їхні заблудлі від зла, яке вкриває землю нашу повінню каламутною».
Дак підсадили отця Олександра на воза голого, і поторохкотіла підвода з ним через село, через хутір Нестерів і далєй — шляхом Татарським. А кінні міліціонери з ружжями — слідом їхали. Ми ж, сірота пакульська, череда людська, зиркали настрашено з-за тинів своїх на процесію тую сумну, хто сміливіший — хрестився мочки, і тольки. А про теє і гадки не мали, що негадєй і багатьох із нас татарва новітня сим же шляхом у вічний полон поведе. Дак я хоч повернувся, мо' один із сотні пакульців, хай душею і тілом контужений, але на своєму сідалі віку доживаю і в свою землю ляжу. А скольки нас не вернулося і вже ніколи не вернеться! Поталанило мені, що я із табірної лікарні, де уже додихав, у штрафний батальйон записався, се уже в годі сорок другому, калі німець сильно руських притиснув до Волги і треба було якось властям рятувать шкури свої. Дак під фашистські кулі і наші, зеківські, шкури згодилися. І поталанило мені, що не убило у першому ж бою, а кулями тольки зрешетило, а документи батальйону в огні згоріли, і уже в лазареті військовому переписався я, минуле табірне одкинувши, як тая ящірка хвоста одкидає, аби живою зостатися. І знову я воював геройськи, не власть уже, не Сталіна кривавого захищаючи, а землю свою українську, по якій німець чоботом фашистським безжально топтався. І орденами бойовими грудь мою заслужено обвішали. Як одягну піджачок парадний, на Дев'яте травня, та іду вулицею — наче сонце попереду мене котиться, так грудь моя сяє. Онучок родний, із города приїхавши, уже не раз до мене підкочувався: «Давай, дєд, твоїх цяцьок трохи продамо, за них бакси добрі дають…» А я йому одвічаю: «Як помру, орденські планки на піджачок парадний, на смерть його бережу та на День Перемоги, приколете, Бог і по них мене пойме, а з орденами та медалями моїми можеш тади і на торжище хилитать. А покуль живий — із голоду здихатиму на пенсійку свою жебрацьку, а на ваші бакси жодного ордена чи медалі не поміняю, бо не в штабах я їх здобував, а в окопах, і за ними — кровиця моя пролитая».
Дак на фронті я нічого не боявся, на дзоти груддю ішов, а в Пакуль свій після війни повернувся, багато літ боявся і рота розтулить. Аж тепер, калі усе, що було, на інше перекинулося, розказую про отця Олександра усе, що знаю. Бо я ще живим його на Соловках застав. Уже, правда, на смертній постелі своїй йон лежав, на нарах у бараці. І якось що один час начальники через хворість і старість його отця Олександра не чіпали, груби топив у бараці, і тольки. Аж тут строгість пішла несусвітна, нових начальників із Москви прислали. Одного досвітку вбігає до барака сам начальник табору і до отця Олександра: «Ти, суко стара, чому не в строю?» А йому уже ноги попухли, уже йон не може сам із нар підвестися. Дак наказав начальник табору показово отця Олександра покарать, аби інші боялися болєй. Гицелі з охорони витягай його на плац і до стовпа прив'язали. А мороз був — птахи на льоту замерзали, падали під ноги. І наказав начальник табору обливать отця Олександра, розіп'ятого на стовпі, водою. І лили на нього воду з відер гицелі із червоними зірками на шапках, і бралося кригою тіло священика пакульського, і вже йон обома ногами на тім світі був, а вуста ще ворушилися під кригою, молитву нашіптуючи. І довго той пам'ятник крижаний посеред плацу стояв, на пострах в'язням, а нас навколо нього вишиковували та ганяли. Дак розіп'ятий був наш отець Олександр, як і Син Божий, якому йон молився за нас, грішних, усю жисть свою. Тольки ж Син Божий, гомонять, воскрес, душею і тілом, а тіло отця Олександра, як завесніло, зі стовпа зняли і в обчу могилу кинули. А мо', і справді душа його пташкою до самого Бога полетіла і тамочки про горювання наші розказує. Якщо йон, Бог, єстяка, бо я такого за жисть свою довгу надивився, що не знаю уже, як і про Бога того думать, що Йон усе теє бачить і мовчить…