А як уперше переступив Нестірко поріг дому попового, це уже камеру Мринської в'язниці обживав отець Олександр, ще жив його дім. Спогадами про колишнє жив. Сутінкове було в кімнатах від німих тіней людських, що не хотіли їх залишати. Багато поколінь народилося тут і померло, було дому брусованому під сто літ. Пахло в світлиці ладаном, як у церкві пакульській, деревом старим пахло і шкірою палітурок книжних. І наказав Нестірко Бомбі та Цмокалу розчахнути віконниці і відчинити вікна, аби тіні і дух життя колишнього геть пішли, в ліси, у нетрища і на болота, як приказувала його баба Уляна, коли болесті із тіл людських виганяла. Бо певен був Нестірко: усе, що з колишнім пуповиною часу пов'язане, то хвороби старого, нікудишнього світу, а нове життя належиться писати із чистого листа. І бризнуло сонце яскраве в розчахнені вікна, темні тіні учорашнього дня розганяючи, живлюще весняне повітря пливло в кімнати, а смердючий, як для Нестірка, ладанний дух відступав у сінці, а з сінець — на город і тікав ярами за Невклю, на болото Замглай. І лише іконостас у покуті, над розтоками широких лав усе ще тулив трохи тіней до себе. І образи богів мальованих зирили на Нестірка з дощок дерев'яних суворо й осудливо. Бомба з Цмокалом ніяково тупцювали в порозі, наче боялися, що ось-ось з'явиться господар дому і вижене гостей непроханих геть, їм усе ще бракувало класової рішучості. І мовив Нестірко до богів мальованих, аби підбадьорити товаришів своїх у нещадній боротьбі за світле майбутнє звільненого пролетаріатом та біднішим селянством людства:
— Гей, ви, там, у кутку, помочнички експлуататорів трудового народу! Що ви зирите так нескосирно, як вовки з темного лігва на мисливців?! Укусіть нас, войовничих безбожників, якщо зуби у вас є і сила хоч якась є! Але нема у вас ані зубів, ані сили, тольки страх забобонний пригніченого панами люду досюль беріг вас. А ми — люди нові, ми страху перед вами ніколи не мали і не маємо. Де ж ваші громи і блискавки, щоб покарать нечестивців, як кугикав у церкві ваш слуга, попик задрипаний?!
Не спалахнула блискавка, не зарокотали громи у весняному небі, лише соловейко у поповім саду, під вікнами витьохкував незворушно, байдужий до гніву Господнього і суєти людської. Посміхнувся Нестірко зверхньо, зіп'явся на лаву чобітьми юхтовими, з рипом, з лави — на стіл, із дерева червоного, з ніжками точеними, білою скатіркою домотканою застелений, і видер з іконостаса образ Бога-отця, з обличчям замисленим у небі синьому, цяткованому білими хмарами, у чикмеля селянського вбраного, з патерицею, як у пастуха, в руках білих. Малював той образ для церкви пакульської богомаз прийшлий, але не вписалася ікона в образи церковні, канонічні, але освятив її ще батько отця Олександра і в домашній іконостас поставив. Потрух сіявся з дошки, поточеної деревоїдами, на руки Нестірка. І засміявся Нестірко презирливо: «Ну що, творці і верховоди світу вчорашнього, чортма у вас сили навіть власний образ від жучків уберегти?! Не зумів ти, дядько, череди людської пасти, відтепер ми пастимемо, і луччей, анєй ти, старигане!..» І кинув він ікону на середину світлиці. Упала ікона на підлогу дерев'яну і розкололася навпіл. А Нестірко уже виймав з іконостаса образ Богоматері, з очима добрими і печальними, з дитям на руках. Але ніщо не ворухнулося в душі Нестірка під поглядом святої матері землян, ніби закрижаніла душа його на віки вічні. А лицем посміхався скрива: «Що, підстелюшко, хотілося тобі сховати грішок свій за попівськими ризами, а тепер — не вийде, на чисту воду тебе виведемо…» І кинув ікону через плече, під ноги Бомбі та Цмокалу. По тому видер він з іконостаса образ Христа із Книгою розгорненою в руках. Ковзнув очима холодними по словах, написаних на сторінці Книги розгорненої, але не став читати, швиргонув ікону на долівку світлиці: «І сьому байстрюкові туди ж дорога!» А Цмокало нагнувся, підняв і начитував уголос, поцмокуючи повними, наче ковбаси, губами: «НЕБО Й ЗЕМЛЯ ПРОМИНУТЬСЯ, АЛЕ НЕ МИНУТЬСЯ СЛОВА МОЇ!» Але визвірився люто на товариша свого Нестірко, нестримна ненависть до богів та слів їхніх клекотіла у грудях його молодих: «Луччей би ти читав теє, що я з повіткому привожу, книги вождів партійних, а не сюю брехливу агітацію церковників! Виносьте сеє барахло у двір і складайте на купу. Як збереться надвечір наш осередок комсомольський, палитимемо показово, щоб і небо закоптилося!..» А як видер він усі образи богів з іконостаса, і з самим іконостасом почав воювать. Ніби вріс іконостас дубовий у стіни дому. І безсилий був Нестірко. Тоді знайшов він у коморі поповій лапу сталеву, підважив лапою іконостас, оддер од стін. Гахнув ним об дошки підлоги і бив сталевою лапою, поки на тріски не побив.
Залишив Нестірко Бомбу і Цмокала у домі поповім, наказавши усе, що хоч трохи про церковний культ нагадувало, у двір нещадно викидать. А сам подався до клубу, у боковушку свою. Повертався з клубу із портретом товариша Сталіна, надрукованим на цупкому папері і наклеєним на шмат дикту. Портрет вождя привіз він нещодавно із повіткому, видавали для осередків сільських. І повісив Нестірко портрет товариша Сталіна на покуті світлиці попової колишньої, де раніше іконостас величався із образами богів небесних. І відступив Нестірко на середину світлиці, милуючись справою рук своїх і серця відданого. Товариш Сталін, у френчі військовім і військовім кашкеті, дивився з покуття на секретаря пакульських комсомольців приязно та схвально. Щаслива дріж од усвідомлення причетності своєї до більшовицької когорти перетворювачів, оновлювачів світу, що нею так мудро кермує товариш Сталін, пройняла його. І Нестірко відсалютував вождеві по-військовому чітко, як їх навчали ще у мньовській комсомольській комуні. А відтак до полиць із поповими книгами приступив.
Дак була у нас сімеєчка, наче у того Омелечка, як у пісні пеється. А мо', тая пісня про нас і складена, бо мого батька Омельком звали. Як зберемося до гурту, навколо столу, та за ложки візьмемося, та по разові зачерпнемо сьорбала якого, уже й дно глиняної миски голодним оком у стелю зирить. Батько — з бідняків бідняк був, злидень, голяк, а нових властей пролетарських не признавав йон ніяк. Хоч його і в комнезам агітували, і в комуну, і в соз та колгосп, нікуди йон не йшов, не записувався, гибів на своїй нивці, на клаптику своєму до останнього, покуль і не помер з голодухи у розорі, навесні тридцять третього. Як записалася я в піонери, у школі пакульській, сильно йон був розсердився на мене. Із-за столу мене вигнав, хай, каже, Оришка з помийниці сьорбає, як такая розумака виросла. Дак я, мо', деньків зо три у мисниках, коло помийниці, із денця чугуна пшоняну кашу вишкрібала, ковтала її навпополам із слізьми. Далєй йон, батечко мій, дивився-дивився на мене з-за столу та й собі заплакав, заплакав і гомонить до усіх нас: «Дєтки мої, соколята! Багацько ми вас із маткою наплодили, але долі щасливої не дали і не дамо, бо врем'я погане прийшло, і луччого врем'я чекати не доводиться, якщо й буде яно, то уже не для нас. Сяя власть на словах наче й за нашого брата, бідняка, голяка, сірому, але не од Бога яна, а від Сатани. Сказано ж бо у Святому Письмі: «Ваш батько — диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку і в правді не встояв, бо правди нема в нім». Дак сеє все сказано про нову власть, що наступає на нас, як хмара. Жалю до людей у неї немає, душі немає, а без душі та жалю ніколи добро не робилося, а тольки зло робилося. Спом'янете ви ще слова мої, та пізно буде, перемелють вас жорна диявольські на порох. Дак бережіть, дітки, хоч душі свої, аби з незамазаними душами перед Богом у призначений нам час стати. І ні в що сеє сильно не влюбляйтеся, бо розлюбляти доведеться…»
Мало що з мови батькової я тади зрозуміла, бо тольки одне я розуміла і знала: осьдечки я уже — піонерка, тади запишуся до комсомолу, і буду — як Нестірко Волохач, з ним за одне буду, біля нього буду… Бо я уже пуддівкою була, уже до клубу бігала, і хоч Нестірко, секретар комсомольський, ще як із дитиною зі мною розмовляв, серцем я знала, вірила, що не завжди так буде. Матка, тая скосирніша до сеї власті була, мене перед батьком виправдовувала: «З вовками жити — по-вовчому вити. У Оришки нашої голівка варить, яна школу добре закінчить і далєй учитися піде. А теперечки такеє врем'я настало, що як червоного ошийника не повісиш чи до комсомолу не впишешся, то нікуди далєй і ходу нема». Але я про учення не думала, а думала тольки про Нестірка, се правда правдешня, так уже мені судилося — увесь вік свій про нього думать, та й досюль. Уже як дозволили про колишнє роти розтулить, написала я начальникам великим про Нестірка свого, де йон та що з ним, чоловіком моїм дорогим, зробили. Дак довго одвіту не було, але я знову і знову писала. Калі ж приходить папірець, головою обласного суду підписаний: «Постановление Тройки при Мринском облуправлении НКВД от 25 апреля 1938 года отменено и дело в отношении Волохача Н. У. производством прекращено за недоказанностью предъявленного ему обвинения. Волохач Нестор Устинович — реабилитирован». Давай я знову писать, а де ж хоч кісточки чоловічка мого лежать. Дак тольки й одповіли, що помер Волохач Н. У. від хвороби серця у таборі такому-то. Новосибірської області. А де тіло його поховане, ані словечка, бо й самі яни не знають. Дак я ще довго тішила себе надією, що, може, йон ще ряст топче, бо такий йон був живий, Нестірко мій, такий живий, що й думка про смерть до нього якось не тулиться. Та й виглядала увесь вік свій, од рання до вечора, а раптом, мечтаю собі, і дождуся, як тади, у тридцять третім годі, дождалася.