Боже, Боже! Ось я перед тобою! Прийми мене, яка я є, Боже всемогутній і всесильний. Ти все бачив і усі мої помисли знаєш. Амінь, алілуя, амінь.
І посадили мене супостати до одиночної камери. Три дні сиділа я в одиночці. Але у перший же день з'явився переді мною Нестор Семирозум, посланець Божий, так йому випало служити на небі, наче в сільській управі, куди пошлють вищі сили. З'явився переді мною Нестор Семирозум, наче із стіни тюремної вийшов, і гомонить до мене: «Господь бачить страждання твої, Палажко-Боголюбко пакульська, в ім'я правди святої. Кожному воздається по ділах його земних, і ворогам твоїм — теж. Не довго їм зло чинити усупереч волі БОЖІЙ. А тим часом ти, праведнице, постуй, постуй…» А мені їжу приносили, проте я її і не торкалася. Лише хлібець узяла, і був він глевкий, як глина, хлібець той був. І я виліпила з того хліба гору Голгофу, і великий хрест на горі виліпила. Поставила я Голгофу із хрестом на стіл і молилася, кладучи земні поклони. А сторожа дивилася крізь вічко у дверях і сміялася. Тоді яни прив'язали до вікна камери колоду, колода щохвилинно била об раму, наче од великого вітру. Стукала колода тая наче по серцю моєму, по голові, кара страшка, хто такого не переживав, той не зрозумів страждань моїх, а слова — слова безсилі. Слава, слава! Слава і алілуя вічному Богу за його безмежну любов до роду людяцького, якому йон дарує силу усе витерпіти, пережити сеє ходіння по муках — пустелях, ущелинах і пагорбах духу. Поки людяка бреде між цих скель, ущелинами бреде, горами, навколо вивержуються вулкани нестримні, трусять землею землетруси, наступають повені. Ось який страшний шлях судилося пройти тим, хто шукає Бога. Але хто шукав Бога, той завжди Його знаходить. Шукала і я довгі роки і — знайшла. Христа я шукала і — знайшла. Посланця Божого Нестора Семирозума, що родом із Пакуля, що його голосом віщує в мені Дух, чекала я. і почула, і побачила вочевидь, наче з туману зітканого. І церкву судилося мені довго і тяжко шукать — і церкву я знайшла. І усе це знайдено було мною недалечке — у своєму серці, у своєму розумі, на вустах своїх. Амінь і Алілуя нашому Іисусу Христу і його Батькові, Творцеві світу, і Святому Духові, і посильному небесному Нестору Семирозуму, що його Бог живим на небо узяв, з пагорбів пакульських, так старі пакульці досюль розказують, я сама чула і увірувала у все сеє, тади голос Нестора в душі моїй з'явився, і тінь його перед очима моїми, і було сеє усе насправді, а не наснилося.
Три доби провела я у повній самотині. А на четверту добу підсадили до мене «насєдку». Була вона церковниця, із містечка Мньова була вона, там багато баптистів, але вона нібито порвала з ними і вернулася у святую церкву. Так вона розказувала, а звали її — Олімпіада. У Мньові залишилася її дочка, дванадцяти годиків, Олімпіада за нею дуже скучала. І ось начальники пообіцяли випустити її з тюрми, якщо дізнається, з ким я на волі гуртувалася, до кого тулилася душею. Так вона стала зрадницею, прислужницею лукавого стала, на шлях Юди вона ступила. Дали їй начальники п'ять великих аркушів паперу, і ручку дали, із чорнильницею скляною, і підсадили до мене. І ось увечері вона сідає біля тумбочки, кладе на неї папір, ставить чорнильницю і мовить до мене: «Розказуй, Палажко, з ким ти у змові була, хто до тебе приходив і чому навчали тебе священики». Я лежала на ліжкові, закутавшись із головою. І казала їй з-під рядюжки: «Приїжджав до мене патріарх Олексій, розповідав, що вони прокопали тунель від Москви до Тбілісі і далєй, попід Кавказькими горами, у Святу землю прокопали, і всі таємниці наші — під землею». Проте Олімпіада не повірила у мою вигадку, не стала записувать і аж сичить, як гадюка підколодная: «Ні, ти не теє гомониш, Палажко. Ти гомони про своїх тихонівців, де яни проживають. Чому ти їх захищаєш? Може, ти і матимеш вінець мучениці, зате вони на волі залишаться, а ти у тюрязі згниєш…» Я усе теє слухала, довго слухала, накрившись із головою тюремною рядюжкою, нарешті дух збунтувався у мені супроти продажниці, і закричала я голосом Нестора Семирозума: «Юда ти продажна! За скільки срібляників ти зміюкам продалася поганим?!» Олімпіада як шасне до дверей камери, застукала, закричала. Вартовий відчинив двері, запитав, що сталося. А яна усенна тремтить, як лист осиковий, такий страх на неї напав, се Нестор Семирозум так постарався, хоч я ж нічого їй не робила і з нар не підвелася. «Переведіть мене до іншої камери, бо сяя дурнувата мене задушить, вона не своїм голосом кричить!» — се вже Олімпіада вартовому. А я і кажу з-під рядюжки тюремної: «Буду я об тебе руки бруднити… Юда — той сам себе убив…» Вартовий нічого не сказав, брязнув дверми. Годині о другій ночі продажницю тую викликав слідчий. А згодом і мене викликав. Заводять мене до кабінету. У слідчого на столі — нічничок, «грибок», і телефон. Сам слідчий — змій змієм, високий, чорний, страшкий. Першими словами його до мене були: «У якого Бога ти віруєш?» Я перехрестилася, і зміюку тую перехрестила, і кажу: «Вірую я у Іисуса Христа, що розп'ятий був, але воскрес, у Отця Його, творителя світу, і у Духа Святого». — «А хто такий Нестор Семирозум, що ти його поминаєш у розмовах із людьми, а в Пакулі сумніваються, чи не до Америки він ще до революції утік і тепер повернувся до нас шпіоном американським?» — «Ні до якої Америки Нестор Семирозум не тікав і шпійоном не повертався, бо за його життя праведне йон живим на небо узятий і тепер зв'язковим між небом та землею наставлений Богом…» — «І що ж, ти свого Нестора бачила і чула як живого?» — «Бачила і чула, як ось вас, тольки ви увесь чорний із виду, а йон — світлий, як із оболоків білих зітканий або з проміння сонячного, і в білих одежах йон перед моїм зором з'являється, і голос його в мені звучить». Тут слідчий засміявся ненависно і запитує: «А може, той Нестор і без одеж своїх з'являється до тебе ночами?..» Тади дух в образі Нестора Семирозума узяв мої руки, два пальці, мізинці, у рот, а великими пальцями шкіру навколо очей моїх розтяг і загарчав, наче звір. Дак слідчий перелякався гарчання того і виду мого злякався, натиснув кнопку, вартовий до кабінету заскочив. «Заберіть цю божевільну!» — загорлав слідчий. І мене вивели.
Відтоді п'ятеро слідчих було у мене, і жоден мене не витримував, передавав іншому. І ось викликає мене серед ночі ще один слідчий, Плохієм назвався, така у нього фамілія була, але зовні приємний, невисокий на зріст, і кабінет у нього не такий злий, як ті, що по них мене ночами досі водили. Запросив мене сісти на диван, назвав Палажкою Устимівною. А перед ним, на столі, — моя справа. І аркуш чистого паперу. І почав мені Плохій розказувать, що попередні слідчі відмовилися вести мою справу. А він, Плохій, тихий, смиренний, слухняний, ось йому і доручили вищі начальники. І почав слідчий запитувати, хто ходив до мене та навчав Богу молитися, до кого я ходила і навчала. Послухала я послухала того Плохія, та й кажу, як воно було: «Мій синок родненький, Іванком його звали, не повернувся із фронту, і тяжкенну жисть я прожила свою, ось і стала Богу молитися. А тади уже сам Христос почав до мене з'являтися, а коли Йон був сильно зайнятий, то присилав свого десятника, так у нас посильних при управах ранєй називали, Нестора Семирозума, що родом із Пакуля, але Бог живим його на небо забрав за великі знаття його. А хто з людяк мринських переступав поріг дому мого на вулиці Піщаній, коло Зеленгоспу, хто хрестився, того я кликала у дім помолитися за синка свого загиблого, ось і все». Слідчий усе чисто сеє записав, далєй і запитує: «А як ви живете із своїми сусідами?» — «Дуже добре живу, — відповіла я. — Ніхто з них од мене обиди на мав, і я ні від кого». Йон тади усіх моїх сусід по іменах і фаміліях називає, я ж головою покивую, що знаю їх. Слідчий і сеє записує. Тади прочитав мені усе теє, що записував, дав розписатися на кожному аркуші і став розказувать, у чому я звинувачуюся. А звинувачувалася я за трьома статтями: 58.10 — се пропаганда, 58.11 — се зв'язок із закордоном, за теє, що я приймала віруючих з інших міст і країв, 58.8 — се терор, спроба замаху на уряд… (А усіх провин моїх перед урядом було, що я прийшла до Марії Теленихи, сусідки своєї, а у неї на стіні висить велика картина, на якій намальовано генералісимуса Сталіна, у орденах увесь, як пес у блохах. Я і сказала Марії: «Маріє Юхимівно, образу Спасителя у вашій хаті нема, а антихриста портрет ви повісили на видноті». І болєй нічого я їй не казала, мовчки пішла з хати і вже ніколи і порога її не переступала. Я ніколи не влазила у політику, навіть газет ніколи не читала. Господь і його десятник Нестор Семирозум вели мене по жисті, по горах її крутих і долинах). І, розповівши усе теє, слідчий Плохій мовив: «Ідіть, Палажко Устимівно, до камери і спіть спокійно, суд розбереться, радянський суд — найсправедливіший у світі суд… Якщо він живий досюль, хай дасть йому Бог світлих днів жисті, а також дєтві його. Бо пішов слідчий на вулицю Піщану, до моєї дочечки, запитав у неї, чи хоче яна побачити матір свою. Галька зраділа. Плохій розказав, по якій вулиці мене везтимуть на вокзал і де зупиниться «чорний ворон». А се уже вищі начальники у сам город Київ наказали привезти мене як злочинницю несусвітних Бо тамочки спланували велике судилище над нами, віруючими, звинуваченими у шпійонстві та вредительстві. І дочка моя прийшла на вокзал, і побачила мене, як ми виходили з машини. Нас оточила сторожа зі зброєю у руках, гвинтівками зі штиками, і повела до поїзда. Як то було Гальці на усе теє дивитися? Привели нас до поїзда, усіх посадовили до вагона загального, тюремного. А мене одну — за грати залізні, за якими хіба що гальки звірів возять. І стояв коло мене конвойний з гвинтівкою. Я пропросила води, так плохенько мені було, а йон наставив штика на мене і сичить зі скреготом зубовним: «Американська шкуро, ти — штика заслуговуєш і кулі свинцевої, а не води!» Бо йон уже бачив мою справу, а в ній три страшні статті: спроба замаху на уряд, зв'язок із закордоном, антирадянська пропаганда. Боже, я ні в чому і ніколи не була винна. Я лише любила Тебе, Господи, а люди не розуміли мене, бо самі не відали, що такеє — любов до Бога. Амінь.